VIII розділ

Я ще довго могла так сидіти і згадувати. Минуле, теперішнє, майбутнє, що було і що ще чекає попереду - усе спліталося у химерний клубок думок. З роздумів мене відволік стукіт у двері. 

— Заходь. 

— Анно, тут запрошення на званий вечір. Щось на кшталт балу. 

— Від кого? - здивувалася я. 

— Від пана Маркінса. Пам'ятаєш ти допомагала йому з однією справою. 

— Так, - я швидко згадала ввічливого і трохи загадкового чоловіка, який не раз виявляв свою вдячність за мою допомогу. — Коли відбудеться цей вечір? 

— Уже завтра. Ти підеш? - запитав Тім. 

Я на хвилину задумалась, відчуваючи легке хвилювання. 

— Звичайно. Негарно відмовляти такому шанованому панові. Він багато у чому нам допоміг. Та й пан Мерп хотів би, щоб  я була там присутня. 

— А як же Адріан? 

— Побуде у селищі. Я домовлюся зі провидицею Мартою, вона пригляне. Ти теж підеш зі мною. Будеш супроводжувати і якщо знадобиться допоможеш. 

До такої події потрібно було як слід підготуватися. Часу залишалося обмаль, але я знала, що впораюся. Замовила сукню, зателефонувала до салону. Усе швидко та по-сучасному.  

Якщо пан Маркінс влаштовує прийом, отже там будуть серйозні гості. Можливо, я знову побачу Дем’яна. Його образ спалахнув у моїй пам’яті, змусивши на мить забути про все. Його очі, його голос.... Від думки про нього на обличчі з’явилася посмішка, але я відразу відкинула ці думки. Не час думати про чоловіків. Передусім я повинна захистити дитину і подумати про свою безпеку.  

Я знала, що хтось почав на мене полювання. Тепер уже відкрито, без страху і сумнівів. І цей хтось не зупиниться ні перед чим, тож треба бути напоготові. 

Вранці, у день званого вечора я відвідала селище. Адріан був тут у безпеці. Я знала, що про нього подбають. Провидиця Марта завжди викликала у мене довіру. Її мудрі очі, лагідна усмішка і спокійний голос нагадували про те, що ще є місця, де я можу відчувати себе вдома. 

— Провидице Марто, вітаю вас. Чи можу звернутися до вас із проханням? 

— Анно, моя люба! Рада тебе бачити. Хочеш залишити зі мною сина? 

— Так. Більше не маю до кого звернутися. 

— О, я з радістю. Давно ти не була у нас. 

— Знаю, - сумно зітхнула я. — Так прикро, що не можу бути тут завжди. Але я роблю усе можливе і неможливе для блага нашого селища. 

— Знаю, дитино. Ти несеш на собі великий тягар і чудово з ним справляєшся. 

Ми ще трішки поговорили і я вирушила назад. Прийом от-от мав розпочатися. Запізнюватися було б недоречно. 

 За дві години я і Тім стояли у розкішному залі. Тут і там з’являлися знайомі лиця, віталися, перемовлялися кількома словами і ішли у своїх справах далі. Тім, завжди спокійний і уважний, мовчки спостерігав за присутніми, ні на мить не втрачаючи пильності. 

Аж раптом я мигцем побачила знайоме обличчя. Його горда постава, впевнений крок - усе це було мені знайоме. Серце затремтіло і ледь не вистрибнуло з грудей, а він навіть не помітив мене у натовпі. Гордо і діловито пройшов мимо нас зі своєю супутницею, навіть не глянувши у наш бік.  

Здається, моя душа зазнала рани, але я готова жити далі. Мабуть, та ніч і справді нічого для нього не означала. 

А втім, чому я дивуюся? У світі, де сила і влада важать більше за почуття, немає місця для сентиментів. Але чомусь у глибині душі я все ще сподівалася.....