VI розділ

Дорога до зустрічі з Дем’яном видалася довгою і виснажливою. В голові крутилися різні думки: як він відреагує? Чи впізнає мене? Чи повірить у те, що це його дитина? Проте найбільше мене хвилювало інше — чи готова я до цієї зустрічі? 

Моє серце билося сильніше, коли я під’їхала до офісу. Будівля у якій розташовувалася компанія “ДеЛір” була сучасною. Нещодавно лише відбудувалися. Мабуть, місце тут дорого коштує. Та й мій незнайомець виглядав не бідно. Дем'ян не з тих, хто економить на престижі. Зробивши глибокий вдих, я зайшла всередину. Швидко знайшла потрібну мені локацію і піднялася ліфтом на 20 поверх. Ліфт працював майже безшумно, його стіни з полірованої сталі відбивали моє трохи розгублене обличчя. Вийшовши, я опинилася у великому холі. Світло і просторо. За великим білим столом сиділа дівчина — ідеально укладене волосся, стриманий макіяж, строгий костюм. Вона виглядала як уособлення ідеальної секретарки. 

— Добрий день, - почала я, змушуючи себе говорити впевнено. — Мені потрібно зустрітися з паном Ліром. 

Дівчина підняла погляд, холодно оцінивши мене. 

— Вам призначена зустріч? 

— Ні. Я тут з особистого питання. 

Її обличчя стало ще суворішим. 

— Нічим не можу допомогти. Лише за попереднім записом. 

— Прокляття. Тоді покличте його сюди, у мене важлива розмова, - я вже втрачала контроль. 

— Заспокойтеся, інакше мені доведеться викликати охорону. 

Мене це лише роздратувало. 

— Клич його сюди! 

Коли в полі мого зору з’явилася охорона, я зрозуміла, що пропустила момент, коли секретарка її викликала. Ситуація зовсім вийшла з під контролю. 

— Хлопці, мені не потрібні проблеми. 

— Пройдіть на вихід, будь ласка, - промовив один з них, жестом вказуючи у напрямку ліфта. 

Я не збиралася здаватися так легко. У мене був козир у рукаві. Я швидко дістала пістолет із сумочки. Не те щоб я це планувала, але ефект вийшов супер. 

— Якщо не хочете проблем, ведіть мене до нього, - сказала чітко. — Двічі я не повторюватиму.  

У їх очах промайнув страх. Вирішивши не ризикувати, один з них пройшов у кабінет боса, інший лишився спостерігати за мною. Я ж не дурна, щоб улаштовувати тут стрілянину, але для ефекту згодилося. 

Через кілька хвилин охоронець повернувся: 

— Пан Лір готовий вас вислухати. 

Що ж, чогось такого я й очікувала. Задоволено сховавши пістолет, я впевнено пройшла до кабінету.  

Кімната була великою. Масивний стіл з темного дерева, панорамні вікна з видом на місто, мінімалістичний декор. 

 Він сидів за столом. Його постава була ідеальною, а обличчя — беземоційним. Я не відчувала у ньому магічної сили, але у нього був стержень.  

— Здається, ти мала до мене якусь справу, - сухо, без привітання сказав чоловік. 

Настільки задивилася на нього, що й забула чому прийшла. Стільки разів бачила у спогадах це обличчя і ось воно переді мною. Але зараз є важливіша справа ніж просто розглядання. 

— Це так. Потрібно дещо обговорити. 

— Тоді я уважно тебе слухаю, - його голос був спокійним, але відчувалася напруга. 

— Я вагітна, - випалила я, навіть не подумавши, як краще донести до нього інформацію. 

На обличчі Дем’яна з’явився здивований вираз, який майже відразу змінився на злість. 

— Вітаю, - його голос прозвучав саркастично. —  До чого тут я? - не зрозумів він. 

— Як це до чого. Вагітна я від тебе. 

Він підвівся. Очі як грозова ніч. От-от пускатимуть блискавки. 

— Це неможливо, - злобно кинув він. — Завагітніла від свого хлопця, а на мене вирішила повісити. Чого тобі не вистачає: грошей, слави, розкішного життя? 

— Мені це не потрібно. Я вирішила, що ти маєш право знати. 

Злість так і не сходила з його обличчя. Думає, мені потрібні його гроші. 

— Розумієш, як я уже сказав це — неможливо, - сказав трохи спокійніше. — Я не можу мати дітей. Лише сильна, витривала жінка, яка..... ти цього не зрозумієш. 

Я на мить втратила дар мови. 

— Ти що хочеш сказати, що ти..... безплідний? 

— Можна й так сказати,- кинув він, навіть не глянувши у мій бік. 

Його слова змусили мене замислитися. Він збрехав чи говорив правду? 

— Що ж, тоді добре, якщо ти в цьому впевнений. Завтра прийде мій адвокат із заявою. У ній буде підтверджено твою відмову від будь-яких прав на дитину. 

— Мені байдуже до твоєї дитини, - він відкинувся на спинку крісла, його обличчя залишалося кам’яним. 

— Добре. Тоді тобі немає, що втрачати, - промовила я. 

— Підпишу.  

Розмова виявилася складнішою, ніж я очікувала. Виходячи з кабінету, я відчула змішані емоції. Щось у його словах і поведінці не давало мені спокою. Чи справді він не може мати дітей? Чи це просто брехня, щоб відкинути мене? 

Повернувшись додому, я побачила Тіма, який сидів з файлом у руках. 

— Ну як усе пройшло? - запитав він. 

— Складно, - видихнула я, сідаючи поруч. — Але це лише перший крок. Тепер, я знаю, що робити далі. 

Тім мовчки поклав руку мені на плече. Його підтримка була незамінною. Що б не було далі, я готова йти до кінця. Для себе. Для дитини. І, можливо, навіть для Дем’яна. 

Дем'ян Лір