IV розділ

Вставши з ліжка, почала збиратися. Не варто затримуватися, це лише ніч без зобов’язань. Я окинула поглядом кімнату. Готельний номер, де минула ніч, здавався чужим, мов декорація до спектаклю. На столику стояла наполовину порожня склянка вина, її тьмяні сліди на скатертині нагадували про відбитки Долі. Мені здалося, що навіть повітря тут просякнуте минулим. 

Зібравши речі, я пішла до виходу. 

— Мене звати Анна. 

— Мені не цікаве твоє ім’я,- грубо сказав він. 

— Даремно ти так. Воно закарбується у твоїй пам’яті назавжди. Щоб ти не робив, де і з ким би не був — ти пам’ятатимеш моє ім’я, - ніби закляття прошепотіла я. 

Зачинивши двері, я не обернулася. Не варто. Усе лишилося позаду - і він, і ніч, і той короткий спалах емоцій, який раптово змінив моє життя. 

Дорогою додому я думала. Мені здавалося, що з кожним кроком я знову переглядаю свою історію, ніби читаю книгу, яку давно не відкривала. “Чому все сталося так? - запитала у себе. — Чи могла я щось змінити? А, може, це саме той шлях, яким я повинна іти?” 

Перед очима спливали картини з дитинства: селище, де виросла, теплий дім. Я згадала Максима — його турботу, теплі руки, які так часто обіймали в моменти смутку. Але щось завжди було не так. Я знала, що не кохаю його. Він заслуговує більшого, ніж порожні обіцянки й фальшиве майбутнє. Мій вчорашній вибір кардинально змінив життя. 

Я підвела голову і раптом відчула, як перед очима почали пролітати картинки. Я бачила Максима. Він стояв на вулиці біля кав’ярні й дивився на темноволосу дівчину, яка сміялася, притискаючи телефон до вуха. Її легка сукня майоріла від вітру, а в очах світилися іскри радості. 

Наступний момент — Максим у тій самій кав’ярні, нерішуче поглядає на неї через сусідній столик. Дівчина щось писала у блокноті. Максим ще хвилю вагався, але зібравшись, підійшов. Їхня розмова почалася з ніякової усмішки, а закінчилася довгим сміхом. З цього почнеться їх історія. 

“Він буде щасливим, - подумала я. — Зрештою усе складається так як повинно.”  

Піднімаючись у квартиру я вже знала, що йому скажу. У голові було холодно, мов у зимовій бурі, але я була впевнена у своїх словах. 

— Максим! Ти вдома? - запитала я. 

— Так, - пролунав його голос. Він звучав стривожено. — У тебе все добре? Тебе не було усю ніч. Я місця собі не знаходив. Не знав, що й робити. Навіть до помічника твого звернувся, думав, може, він щось знає. 

Я на хвилину завмерла, набираючи повітря у легені. 

— Не хвилюйся, все добре, - на хвилину запанувала тиша, у моєму голосі відчувалася напруга. —  Нам потрібно поговорити.  

— Гаразд. Говори. 

— Я хочу розійтися, - слова прозвучали різко. Наче постріл. 

— Що? Ти з глузду з’їхала? Чому? - почав допитуватися хлопець. 

— Давай ми пропустимо деталі. Ми не довіряємо один одному. Ти приховав від мене свій борг. Але це не головне.... я тобі зрадила. Так, я вчинила не правильно і ти можеш мене за це засуджувати, але ти маєш знати, що так було потрібно.  

— Але як ти могла?! Я … просто не можу повірити. Ти зрадила, ось так просто? 

— Не просто! Ти навіть не уявляєш як це було непросто. Це вартувало мені багато зусиль. Але це було потрібно. 

Його очі наповнилися люттю і болем. 

— Потрібно?! - його голос підвищився. — Кому потрібно? Тобі, мені чи кому? Ти серйозно?! 

— Ти не зрозумієш зараз. Можливо, ніколи не зрозумієш, - я відвела погляд. — Але це правильний вибір. Якщо хочеш, можеш лишитися на ніч. 

Він мовчав. І мовчання приносило біль. 

— Ти знищила все, що у нас було. 

Я не відповіла. Лише кинула через плече : 

— Твій борг пробачено. 

І я пішла, залишивши його одного. Знала, що йому буде важко. Але так буде краще. Правда завжди болісна, але вона звільняє. 

У коридорі я зупинилася, приклала руку до грудей і заплющила очі. Усе позаду. І попереду нове життя — і в нього, і в мене.