Глава 69. Великий Хрос і Травниця.

- Геть! Геть звідси, старий мерзенний привид!!!

Якби хтось міг спостерігати цю картину збоку, то дуже здивувався б, наскільки вона здавалася безглуздою. Бабця з обличчям, спотвореним гримасою гніву, лає на чому світ стоїть привабливого чоловіка середнього віку і благородної зовнішності.

- Геть!!! Повертайся в те пекло, звідки виліз! Немає тобі місця у світі, тобі занапащеному! Нема чого тобі тут робити! Геть, старий забутий привид!

Хрос слухав-слухав свою старшу дочку, дивлячись на неї круглими від здивування очима, поки не розреготався:

- Ти... називаєш... мене... старим?! Поглянь краще на себе! Твій безглуздий образ древньої знахарки так прилипнув до тебе, що ти, напевно, вже й забула, як виглядаєш насправді!

- Я? А-а-а… - образ старої замерехтів, ніби на екрані зіпсованого телевізора, і на місці бабці з'явилася статна жінка середніх років у довгій чорній сукні, вона не була сліпучою красунею, але всі риси обличчя здавались ідеально правильними, тільки не малося чогось такого, що всі ці риси має пов'язувати в цілісний образ, і тому не виникало бажання затримати на ній погляд.

Проте батько уважно вдивлявся в обличчя своєї старшенької.

- Ти не міняєшся, Травнице, - хитаючи головою, промовив він.

- Я щойно змінилася.

- Зовнішність не змінює тебе внутрішню. Навіть десятки років самотності не зробили тебе ні добрішою, ні людянішою.

- Чи тобі говорити про доброту та людяність? Ти зруйнував наш світ, чудовий квітучий світ!

- Наскільки я пам'ятаю, Травнице, то цей світ зруйнувала шістка моїх чад, а на чолі змови ти стояла зі своїм братиком Драко, чи я щось плутаю?

- Хто ти? Хрос загинув багато років тому. Хто ти, що прийняв його образ?

- Як ти вже сама сказала, я - старий мерзенний привид.

- Привид?.. То ти все ж таки помер?

- Вашими стараннями.

- Так ти все ж таки привид?

- Якщо бути точнішим, то… дух. Дух, який після смерті фізичного тіла не зміг залишити цей світ і виявився заточеним у власному замку.

- Ти був тут? Весь цей час ти був у замку?!

- А ти, моя надталановита донька, навіть не помічала моєї присутності.

- До Зони не можна було проникнути ні тілом, ні духом!

- І все ж я весь цей час спостерігав за моїми невірними дітьми. За тобою. І не лише спостерігав. Підказував потрібні думки, як, наприклад, про молодшу принцесу, народжену в іншому світі.

- Як? Як ти міг?! Ритися в чужій голові, намагатися вплинути, змушувати танцювати під свою дудку – це підло!

- Якби хоч іноді заглядав у ваші голови раніше, то не допустив би змови проти себе. На жаль, до Вибуху я довіряв своїм дітям. І даремно. Після вибуху я намагався виправити свою помилку.

Фрея рвала і метала від гніву, обличчя її спотворювалося, відбиваючи внутрішню бурю, нелегко було прийняти думку, що десятки років нею керували, наче лялькою, нав'язуючи свої рішення. На її обличчі швидко змінювалися маски болю, сорому, знову гніву. Вона не простить батькові такого знущання ніколи.