Глава 67. Великий Хрос і Королева Дріад.

Хрос зібрав усі свої сили для останніх битв, нехай вони навіть будуть словесними, але дуже важливими, адже йому потрібно залишити Кранію в надійних руках, в руках людини, якій довірятимуть, до якої прислухатимуться, яку поважатимуть і ніколи не зрадять.

Трохи подумавши, він вирішив наступною викликати Ауріку, старшого сина і старшу дочку залишивши «на закуску», і почав будувати міст.

Королева Дріад з'явилася швидко, як тільки він покликав, і здавалася зовсім не здивованою. Втім, її завжди виділяли холоднокровність та витримка. Можливо, з неї вийшла б непогана королева. Дивлячись на доньку, Хрос згадував, якою жвавою та активною вона була у підлітковому віці, справжня заводила, з її ініціативи постійно організовували то полювання, то рибалку, то стрибки, то змагання у силі та спритності. І майже завжди вона виявлялася найшвидшою, найвправнішою, найвлучнішою, та й найвпевненішою в собі, у своїх силах. Непогана вийшла б королева, якби не приєдналася до змови.

Із задоволенням Хрос розглядав ідеальне обличчя і ладну м'язисту фігуру молодої жінки, яка знає собі ціну. Тільки... щось незриме, неявне змінилося в ній. Щось, що не має назви... Король примружився, згадуючи її колишньою, і раптом зрозумів. Не було крил. Не в буквальному значенні, ні. Не було в очах дитячого пафосу «Бачите, я найкраща!» Не було у погляді крилатої мрії підкорити одного разу весь світ. Ауріка була надзвичайно красива, навіть краща, ніж раніше, з'явилася деяка худорлявість, яка загострила риси, надавши їм досконалості. Але в її очах, раніше ясних і блискучих, тепер оселилися втома й розчарування.

Очі вже не були очима королеви.

- Доброго дня, Мисливице! – привітав її Хрос.

- Привіт, батьку! - недбало махнула рукою Ауріка.

- Давно не бачилися.

- Терпіння тобі не позичати.

- О, я б із задоволенням зайняв у когось трохи терпіння. Може, в тебе, дочко?

- Тільки не в мене.

- Чому ж, Мисливице?

- Не називай мене так більше. Я вже давно не полюю.

- У моїй пам'яті ти та, яка завжди приносила найкращу здобич. Які ми закочували бенкети!..

Ауріка скривилася:

- Тієї Мисливиці більше немає.

- Не впізнаю тебе.

- Я давно вже не вбиваю тварин і не їм тваринну їжу. Тепер мені достатньо жмені тутових ягід…

- Як у дитинстві? Пам'ятаю, ти не злазила з шовковиці.

- Ти сам віддав мене на виховання дріадам, то на що очікував?

- Дорікаєш? Ти була зовсім мала, коли втратила матір, і дріади доглядали тебе. Але потім я забрав тебе і навчав усьому, що має знати та вміти принцеса. Але тобі ці знання та вміння не знадобилися, як бачу.

Ауріка уважно подивилася на батька, наче бачила його вперше.

 - Навіщо ти прийшов?

- Навіщо я прийшов? – запитально підняв одну брову Хрос. - Дивне питання для тієї, хто намагався вбити свого батька. Я прийшов спитати, навіщо ти це зробила? Тобі було мало влади над лісовими народами? Ельфи носили тебе на руках. Вони вважали тебе справжньою королевою.

- Вони й зараз вважають мене королевою.

- Яка живе за Кордоном, не маючи можливості навіть вийти до свого народу, яка не може забезпечити магічну допомогу та захист, як раніше? Тепер ти паперова королева, Ауріко.

Королева Дріад стиснула губи і відвела погляд, ховаючи образу.

- То навіщо ти це зробила? – повторив питання Хрос.

- Не я була ініціатором.

- Я знаю. Але ти приєдналася до зговору.

- Ти надто тиснув на мене!

- ?..

- Я прекрасно жила сама, керувала своїми народами та справлялася з усіма справами! Ти ж постійно сував у мої справи ніс…

- Не забувайся, дочко! – перебив її Хрос.

- Вибачте, Ваша величність. Але, раз у мене вимагають відповіді, я говоритиму все, як є. Ти, батьку, весь час мене контролював, немов маленьку дитину, твої поради не завжди збігалися з моєю думкою, а я хотіла сама приймати рішення. Навіть якби вони були помилковими, це були б мої помилки, я б на них навчалася…

- Ти була моєю гордістю, дочко. Невже мої поради так заважали тобі жити?

- Мене принижувала твоя невіра в мої сили та здібності.

- Виступивши проти батька і намагаючись відібрати владу, ти вчинила за своїм розумінням. Чи зробило це тебе щасливішим?

- Навіщо ставити дурні питання, Ваша величносте? Так, то було великою помилкою і призвело до того, що я втратила майже все, що мала. Я втратила своє яскраве та насичене життя, втратила родину, втратила можливість допомагати своїм народам. І вже не одне десятиліття я розплачуюсь за свою помилку. Цього замало?

- Але ти не каєшся...

- Безглуздо каятися, якщо все одно нічого не можна змінити. А ти прийшов, щоб вигадати, як мене покарати?

-  Спочатку я тільки й думав над тим, якого покарання заслуговують діти, що мене зрадили. П'ять років. Потім п'ять років я намагався зрозуміти причини…