Глава 60. Прірва.

Скільки часу провела у дорозі Алька, долаючи нескінченні скелі, ніхто не знає. На все життя налазилася, більше не захочеться займатися альпінізмом. Здавалося навіть, що вона народилася в цих скелях і життєвий шлях її закінчиться у свій час теж тут, бо цей шлях і є шляхом її життя. Але що є вічне під місяцем?

Ось і скелі скінчилися. Точніше, не так. Просто Алька вийшла до краю безмірної по глибині та ширині прірви. Вона ввижалася бездонною і краї її були ніби вишліфувані. Протилежний край її губився в тумані, і не можна було з упевненістю сказати, що там. Темні тіні, ніби розбавлена молоком кава, швидше за все були продовженням скель, але дістатися до них було неможливо. Хоч крок уперед – і вірна загибель. І спуститися по прямовисній скалі немає ніякої можливості. А краю прірви ні ліворуч, ні праворуч не спостерігалося. Та й звертати не можна. Серцем чула: саме там, за прірвою, знаходиться те, що вона шукає.

Алька раптом відчула безмірну порожнечу всередині. Досі все було підпорядковане одній меті, і вона йшла вперед, незважаючи ні на що. Тепер світ зупинився і завмер, згорнувся біля ніг, наче величезний кіт. Шляху далі нема. Що ж робити? Дівчина без сил опустилася на валун майже біля краю прірви. Тільки зараз вона відчула безмірну втому та бажання на все начхати.

Що їй до цього світу, в якому вона давно вже заблукала, загубилася і зникла? Що їй до батька, котрого вона ніколи не знала? Що їй до братів та сестер, яким вона не потрібна. А якщо й потрібна, то тільки для того, щоб здобути трон. Що їй до спадщини батька, яку вона не може та й не хоче приймати. Що їй до цього примарного, хисткого, ненадійного світу? Може, її вже й немає? Може, правду сказала стара лікарка, і вона померла, а все, що відбувається зараз – лише посмертні поневіряння душі на «тому світі»? А вона не хоче вірити, намагається імітувати життя, але вже повністю вичерпала себе. Вичерпала себе до дна. Тепер вона лише безтілесна примара, загублена в уламках часу, і їй слід лише розвіятися остаточно, клаптиком туману полетіти в прірву, приєднатися до інших таких же клаптиків туману…

Дівчина ледь не зробила останній крок уперед, який тепер, і справді, став би останнім. Але тут хтось заплакав. Навіть не заплакав, закричав відчайдушно, ніби перед смертельною небезпекою. І це була навіть не людина. Але Альку гучний звук привів до тями, вона рушила вздовж провалля на голос. Зробивши всього кілька кроків і обережно обігнувши валун, побачила пташеня, якого обступили шакали, що супроводжували її. Що це пташеня, можна було здогадатися тільки по голому нескладному тільцю та величезній проти тіла голові. А сам «малюк» дістав би їй до коліна маківкою, якби його поставили поруч.

Всі дурні думки вилетіли з голови, і Алька вистрибнула з-за валуна, одним ударом уклавши шакала, що стояв найближче. Інші встигли ретируватися.

- Ти в порядку? - спитала вона дитинчата, що витріщалося на неї круглими чорними оченятами. - Що робити будемо?

Голос, яким вже давно не користувалася, прозвучав незвично глухо у цій порожнечі.

Пташеня спробувало махнути зачатками крил і стукнулося при цьому дзьобом об каміння, втративши рівновагу. Підвівшись, воно нахилило набік голову і виразно позирило угору. Там, на вершині скелі, виднілося гніздо.

- Значить, ти звідти злетів?

Малюк зітхнув.

- Молодець, льотчик. І тепер тобі б назад, доки мамка не бачила?

Пташеня щось каркнуло.

- Зрозуміло. Що ж, угору, так угору.

Все одно робити не було чого, чому ж не допомогти малому? Тому що ноги вже не хочуть гнутися? Чи через те, що спину ломить? Чи тому, що... Жодних «тому, що»! То все такі дрібниці…

Алька випатрала рюкзак, вмостила в нього пташеня і почала підніматися вгору майже прямовисною стіною за допомогою альпіністського спорядження. Все ж угору завжди легше, ніж униз, та й скеля тут, хоч і стрімка, та звичайна, не «відшліфована». Діставшись до верху, перевалила малюка через край гнізда і сіла поруч на скелю, звісивши ноги. Зрозуміла, що навіть до краю, за яким починається прірва, вже не повернеться.

І чому вниз спускатися завжди складніше, ніж підніматися нагору? Що це за дивний закон природи?

Ноги по-зрадницькому тремтіли після складного підйому і зовсім не бажали більше нікуди рухатися. Залишитися з малюком? Алька згадала, як жила колись разом із грифом у гнізді. Ось життя було! Малина. І грифи - такі милі пташки. Цікаво, які батьки у цього пташенятка? Величезні, це напевно. Прилетить зараз якась грізна матуся і склює, як мурашку.

Мати прилетіла. Втричі більший за дорослого грифа чорний птах. З важким «Вух!» сіла вона в гніздо, дивом, як здалося Альці, не задавивши дитинча. Малюк метушився і квапливо щось белькотів на своєму, на пташиному. У дзьобі у мами було звірятко, зовні схоже на гризуна, але розміром з місячного порося. Пташеня потягнулося було за частуванням, але мати шикнула на нього і наступила кігтистою лапою на нерухому здобич.

- Покараний! - заклекотіла вона рокітливим басом. - Нехай залишається тепер без вечері, якщо не вистачило мізків всидіти у гнізді. Я все знаю, добра дівчино, і дякую тобі за спасіння мого сина.

Алька, що сховалась за гніздо, обережно визирнула. Здається, прямо зараз її їсти ніхто не збирається. А птах, що говорить, уже й не дивував, чи мало чудес довелося побачити дівчині останнім часом.

Мати знову шикнула на дитинча, малюк ображено захникав, забившись у куток, а чорна птаха посунулась в гнізді, звільняючи місце для Альки: