Глава 52. Сеанс телепатії.

- Драко! - покликала вона. - Драко! Відгукнися!

І хтось відгукнувся. Але це був не Володар Драконів. Витончена фігурка молодої, дуже вродливої, жінки випливла з туману. Ауріка. Стоїть, дивиться сумно, докірливо хитає головою.

- Навіщо ти кличеш його? Ти зрадила мене? Я попереджала, що Драко небезпечний, він заговорив тебе своїми казками, а ти й повірила. Я так і знала, що буде він налаштовувати тебе проти мене, проти всіх нас. Але я тобі вірила. Думала, ти сильна, зможеш йому протистояти. Чому ти зрадила мене? Ти давала клятву під покровом зрощених дубів і не можеш тепер її порушити! Ця клятва непорушна! Усі прокляття лісу впадуть на твою голову! Я - єдина, хто здатний замінити батька на троні і відновити країну. Віддай трон мені!

- Та немає в мене ніякого трону...

- Зараз немає, але ж ти до нього йдеш. Віддай трон. Ти не смієш порушити клятву!

Алька абсолютно не уявляла, що відповісти. Вона навіть не знала, що стала б робити, якби горезвісний трон опинився в її руках.  Їй він не потрібен зовсім, ніколи не страждала жагою влади. Кому його віддати?

- Мені! - немов на її думки відгукнувся інший голос.

Дівчина обернулася.

Знайоме зморшкувате обличчя, скрючені ручки, що спираються на грубо обтесану палицю, пронизливі очі... Фрея. Травниця.

- Не слухай Ауріку! Клятви, принесені їй, нічого не варті, адже ще раніше ти обіцяла мені, що ніколи мене не залишиш, будеш завжди поруч, будеш допомагати в усьому! Хіба не так?

- Так... - Позадкувала дівчина.

- Старших треба слухатися і поважати, Алько! Старші мудрі й досвідчені. Я вчила тебе, передавала всі свої знання, які до того моменту не відкривала нікому. Чуєш? Нікому, крім тебе! Я ставилась до тебе, як до рідної онучки!

- А ми і є рідні... сестри. Ти брехала мені!

- Я на стільки століть старша за тебе, що мені важко назвати тебе сестрою, Алько. Ти для мене скоріше, як онука. Так я до тебе і ставилася, так тебе і називала. І я ніколи тобі не брехала, просто не все говорила.

- Чому ти не сказала, що ти і я - дочки Хроса?

- А що дало тобі це знання? Яку користь ти від нього отримала? Га? Мовчиш? Сама бачиш, що ніякої. Воно не зробило тебе ні розумнішою, ні талановитішою. Ні щасливішою.

- Але й про Хроса, про те, що сталося насправді, ти мовчала! Ти навіть називала нашого батька не богом, а просто чаклуном!

- Та хіба повірила б ти мені, якби я розповіла тобі всю правду? Згадай себе в той час. Ти, Алько, не могла довго повірити навіть у те, що перебуваєш в іншому світі, вважала мене божевільною старою бабою.

Дівчина зніяковіла, це була правда. Усе, що говорила Травниця, здавалося розумним і логічним.

- Як бачиш, дівчинко, я бажала тобі тільки добра.

- Але ж і ти, Фреє, хотіла використати мене, щоб дістатися до трону!

Стара похитала головою:

- Помиляєшся. Я хотіла підготувати тебе, передати всі свої знання і допомогти здобути трон. Для тебе, останнє дитя Хроса, а не для себе! Я вже надто стара для влади. А я просто була б завжди поруч, твоєю помічницею, твоєю радницею. 

- Я не вірю тобі.

- Нічим не можу довести, що кажу правду, але й ти не можеш довести зворотне.

- Є те, Фреє, чого я ніколи не зможу тобі пробачити...

- І що ж це? Не розумію...

- Ти вбила мого друга.

- Кого ж?

- Вовка. Його звали Дикий. Я любила його. Ти безжально знищила невинну беззахисну істоту!

- Це той величезний сірий звір, що напав на мене в лісі, коли я шукала тебе, свою ученицю, викрадену Греєм? Цього монстра ти називаєш невинною і беззахисною істотою?! Я всього лише йшла твоїми слідами, а ця звірюка кинулась на мене і мало не вбила! Я ледь встигла обернутися змією, щоб захиститися! До того ж він не загинув, він живий. Мої знання, передані тобі, врятували його життя. Ти не можеш за той нещасний випадок бути на мене ображеною.

- Він живий?

Алька не могла повірити, що вовк, її вірний друг, якого вона не раз уже поховала й оплакала у своїх думках, залишився жити.

- Живий, - відгукнувся справа приємний чоловічий голос.

Дівчина здригнулася, почувши його. Так, вона одразу впізнала людину, точніше, мага, якого кохала колись. Колись дуже давно. Вона повільно обернулася:

- Грей?

- А то хто ж іще? Хіба ти не мене шукала в примарному світі? Хіба не мене ти хотіла почути? І побачити?

Алька мовчки дивилася на таку знайому постать. Чи залишилися в неї якісь почуття щодо Повелителя Звірів, чи розтанули в потоці невблаганного часу? Вона сама не могла зрозуміти. Уявивши себе в минулому, коли вона жила у Грея, разом із ним вирушала на довгі прогулянки на Зірочці, гралася з вовченятами, вчилася літати на грифі, вона захотіла кинутися до нього щодуху, опинитися в його обіймах, де тепло й спокійно, і не потрібно нікуди бігти, ні з ким воювати, де можна бути самою собою й почуватися в цілковитій безпеці. Але Повелитель стояв на місці і не робив жодного кроку у напрямку до дівчини. І вона теж не ворухнулася. Уявивши себе в дні сьогоднішньому, вона стала холодною і настороженою, войовницею з мечем у руці, яка не звикла нікому довіряти. Може, це зовсім і не він, а створений Зоною фантом.