Глава 50. Жорстокі ігри Зони.

Впавши на карачки, Алька згрупувалася і миттєво підхопилася, готова відбивати напад. На диво, ніхто на неї нападати не збирався. Вона стояла на втоптаній ґрунтовій доріжці посеред лісу, ні, швидше, парку, доглянутого, зі стриженою газонокосаркою травичкою. Було тихо, навіть слабкий вітерець не колихав гілок, і сонячно. Неподалік стояла молода красива жінка, спостерігаючи за дитиною, дівчинкою років десяти, яка бігала навколо неї, відбиваючи перед собою великий надувний м'яч. Катерина.

Алька одразу впізнала мачуху, тільки зараз вона бачила її такою, якою вона була тоді, коли увійшла в її з батьком життя. І Любочка, її зведена сестра теж була ще малою шмигавкою. І ситуацію цю Алевтина теж згадала. Тоді вона ще ходила на своїх двох, і мачуха повела дівчаток у парк. Вони взяли з собою гарний м'яч із набитою на нього картою світу і фігурками звіряток, які проживають на різних континентах. Альці так хотілося пограти... Але зведена сестра бігала, стрибала, підкидала м'яч і ловила, але грати разом не захотіла. А зараз вона повернулася, побачивши сестру, і пішла назустріч їй, продовжуючи відбивати м'яч від землі. Тоді, в минулому, Алька просила, вмовляла її пограти разом, і, врешті-решт, розплакалася. А Катерина так і не втрутилася в конфлікт між дівчатками. Цей епізод, здавалося, був зовсім забутий. Але зараз Алька згадала, що зненавиділа у той день мачуху і сестру, вона відмовилася ходити з ними на прогулянки, а пізніше ненависть, яка не могла жити вічно в душі десятирічної дівчинки, переплавилась у байдужість.

Алька раптом відчула, що ні рюкзак, ні меч більше не обтяжують її, вона глянула донизу й побачила власні тоненькі ніжки та рожеве, в білі ромашки, платтячко. А Любочка наближалася до неї, посміхаючись на весь рот.

Алька зрозуміла, що Зона продовжує грати з нею, немов кошеня з клубком ниток, але тепер вона вже знала правила гри і приймала їх.

- Давай грати, Алько! Давай грати, Алько! Давай грати...

Любочка продовжувала кликати її, а м'яч миготів перед її очима, то підстрибуючи повільно вгору, то знову падаючи на доріжку.

- Лови! - сестра схопила м'яч обома руками і кинула.

Алька за ті секунди, що довгоочікувана іграшка летіла до неї, зрозуміла раптом, що більше немає в ній ненависті ні до мачухи, ні до сестри, просто вони такі, які є. Вона ухилилася, дозволивши м'ячу пролетіти повз.

- Пізно, - сказала вона і рушила доріжкою. - Я пробачила вас.

- Давай грати! Давай грати! - лунало за її спиною, але Алька не озиралася.

Ніхто не зможе зупинити її на шляху до мети, ніхто не зможе збити з пантелику. Вона знає, що має йти вперед.

Ледь зробивши кілька кроків, Алевтина побачила батька. Він докірливо хитав головою.

- Чому ти така жорстока й відлюдькувата, донечко? М'якшою слід бути, привітнішою, і люди до тебе потягнуться.

Губа в Альки затремтіла від ледь стримуваних сліз. Вона не бачила батька вже стільки років. Зараз вона зі сльозами в очах вдивлялася в його зморшки, намагаючись увібрати в пам’ять рідний образ.

Батько простягнув руку:

- Ходімо зі мною, донечко. Куди ми зараз вирушимо з моєю маленькою дівчинкою? На каруселі? Так, звичайно ж, на каруселі! Ти ж давно хотіла!

Рука Альки сіпнулася, але вона тут же зупинила себе. Це все привиди, які намагаються її зупинити. Витівки Зони.

- Ходімо, донечко.

Вона заплющила очі до болю, але, коли розплющила, батько продовжував простягати їй руку і кликати з собою. Вона перевела погляд на його велику шорстку долоню, якою він, зазвичай, гладив її по голові. Як не вистачало їй цього останні роки...

- Дай мені руку, донечко. Ходімо на каруселі...

- Іншим разом, тату.

Алька рішуче обійшла фантом, хоч серце й стискалося від горя.

- Куди ти, донечко? Залишся! Повернися!..

Дівчина, не озираючись, рушила далі.

- Дурні, дурні, дурні, дурні правила, - бурчала вона, звертаючись до Зони. - Ти риєшся в моїй пам'яті, немов у брудній білизні. Ти ховаєшся від мене за моїми ж спогадами! Але я втечу від твоїх видінь. Як би ти не ховала своє єство, я знайду тебе! У лікарню я більше не повернуся!

Попереду, на досить далекій відстані хтось рухався назустріч Альці. Не чекаючи нової сумної зустрічі, дівчина вирішила зійти з доріжки. Вона пірнула в кущі, що росли по боках, парк зник і навколо знову клубочився білий туман. Алька позадкувала назад. Загубитися в тумані ще гірше. Краще вже повернутись на знайому доріжку, де вона вже знає, чого можна очікувати, і продовжити грати в запропоновану Зоною гру.

Людина, що рухалась їй назустріч, наблизилася, і Аля впізнала бабусю. Ту саму бабусю, яка обіцяла виконати її найзаповітнішу мрію, повезти на море, а сама померла, так і не виконавши обіцянки. Рідна людина, дорога, любима, яка її підвела, яка її кинула в жорстокому світі, що безжально знищив дитячі мрії. Побачивши таке знайоме, таке близьке зморшкувате обличчя з добрими очима, що світяться ніжністю й смутком, Алька раптом зрозуміла, що, хоч і давно стала дорослою, хоч і розуміла, що від бабусі нічого не залежало, та й досі не могла пробачити її за те, що вона пішла.

Вона підійшла і зупинилася біля бабусі, дивитися на неї довелося знизу вгору, Алька, як і раніше, залишалася маленькою дівчинкою.