Глава 49. Кордон.

Алька не очікувала, що все станеться так швидко. Вона хотіла постояти, морально підготуватися до вирішального кроку, налаштуватися. Вона не хотіла... так. Не очікувала від Драко такої підлості. Хоча... Може, він і правий. З кожною миттю було б дедалі важче зважитися. Так, він має рацію. Дяка йому.

Білий туман здавався в'язким, тягучим, липнув до всього тіла, не відпускав. Алька заплющила очі, щоб неприємна субстанція не заповзла в очі. Кілька миттєвостей розтягнулися в її відчуттях до вічності. У серце заповз слизьким вужем страх, що вона назавжди залишиться похованою в цьому туманному болоті, і не жива, і не мертва.

І раптом усе скінчилося. Її тіло вже не відчувало огидної в'язкості, що давила, висмоктувала душу. Вона подолала Кордон. Зітхнула всіма грудьми, щоб набратися хоч трохи хоробрості перед тим, як побачити, куди потрапила, насолодитися цією секундою відпочинку й розплющила очі.

Ну ж бо, Зона, яка ти?

Знайомі білі стіни. Занадто добре знайомі. Стандартні фіранки на вікні. Ліжка з металевими бильцями. Запрана, але накрохмалена постільна білизна. Неприємний запах хлорки...

Ні! Тільки не це!

Алька очікувала чого завгодно, будь-яких монстрів, будь-яких жахів, але тільки не цього!

Рідний світ, лікарня... Усе виявилося лише видіннями, маренням вмираючої свідомості, глюком. Дівчина ледве піднесла до обличчя бліду, майже прозору руку з синіми набряклими венами і закричала. Страшно закричала, почала битися потилицею об ліжко, майже не розуміючи, що робить.

Палата одразу наповнилася людьми в білих халатах, навколо неї заметушилися, забігали, два амбали-санітари придавили дівчину до ліжка, спішно примотуючи її широким гумовим бинтом і позбавляючи можливості рухатися. Нарешті, вона затихла, ще сіпаючись і схлипуючи, не в силах зупинитися, і почала розрізняти та сприймати уривки розмов:

- Вийшла з коми... у неї шок... крапельницю, де ж крапельниця?..

Алька зовсім замовкла і навіть не сіпнулася, коли їй вкололи кілька заспокійливих уколів, потім поставили крапельницю.

Довге обличчя давно знайомого старого лікаря Аркадія Павловича схилилося над нею, він водив перед її очима статоскопом, відтягував повіки, запитував співчутливо:

- Аля... Алечко, ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Кивни, якщо "так". Або хоч кліпни.

Але дівчина втупилася в точку на протилежній стіні й нічого не відповідала.

- Залиште її, - нарешті наказав Аркадій Павлович. - Їй потрібен час, щоб прийти до тями повністю. Зараз вона не зможе нашкодити собі. Нехай полежить у тиші.

Білі халати, шушукаючись, випливли з палати й зачинили за собою двері.

Алька залишилася одна. Ні, не одна. У кімнаті стояли ще два ліжка, на одному зіщулилась смаглява чорнява дівчина. Суліко - згадала Алька. Молода грузиночка одного разу вже лежала разом із нею в цій же лікарні й навіть у цій самій палаті. Вона вже тоді була дуже погана і майже не розмовляла, надовго поринаючи у свій внутрішній, нікому не доступний, світ. Зараз вона лежала, вкрившись майже до носа ковдрою, і злякано дивилася на Альку.

З іншого боку ліжко теж було зайняте, але побачити, хто там перебуває, було неможливо. Худа фігурка лежала обличчям до стіни, заховавшись під ковдрою так, що було видно лише маківку з коротким солом'яним волоссям. Вона здалась Альці знайомою, але вона не змогла згадати, кому б та могла належати.

Більше сусідки по палаті дівчину не цікавили. Вона втупилася в стелю, намагаючись переварити, зрозуміти й усвідомити, що ж сталося.

Вона вийшла з коми. Отже, немає ніякого іншого світу, немає шістьох братів і сестер, вона не молодша дитина могутнього бога Хроса, яка жила останнім часом таким яскравим, незабутнім життям, а двадцятирічна дівчина, яка помирає в палаті для смертників. Драко, Драко, якого ніколи не було, який був лише плодом її хворої уяви, сказав їй наостанок: "Ти - сильна..." Алька була б сильною і рвалася б уперед, і захищала б своє життя з мечем у руках, і віддала б його, якщо треба, за країну, що дала їй стільки доброго... Але зараз… Ніяка сила не може їй допомогти. Усе - сон. Усе - тлін. Реальність - найгірше з можливого. І нічого не можна зробити. Доведеться доживати відпущений їй час у лікарні, в муках і стражданнях, під постійними крапельницями в оточенні таких самих нещасних, приречених на вмирання. О, краще б знову впасти в цю милостиву кому, що подарувала їй стільки таких живих, таких реальних відчуттів, повернутися в нехай і примарний світ, де не було болю, боротися і перемагати… Та просто жити, дихати. І не виходити вже з цієї коми до самого... самого кінця. Але й це було їй не дано. Ніхто не може увійти в кому за власним бажанням. Яка примха долі викинула її з солодкого забуття? Навіщо? Як тепер пережити їй ці останні місяці, чи дні... Чи години?..

Немає нічого гіршого, ніж лежати, повільно відчуваючи плин часу, вслухаючись у цокання годинника на стіні. А рука ще пам'ятає холодне руків'я меча...

Усе було таким реальним. Здавалося реальним... А тепер можна з глузду з'їхати від порожнечі й тиші, від цього цокання ненависного годинника, від бездіяльності. Алька знову заметушилася, але гумові стрічки тримали її міцно, і вона затихла. Почала рахувати овечок, щоб заснути. Але сон не йшов, мабуть, виспалась вона, поки перебувала в комі. Але й думати ні про що не могла. І не думати не могла... Точно, втрачає вже розум. Що можна ще гірше придумати? Вмираюча, та ще й божевільна. От пародія. Навіщо взагалі було народжуватися на світ, якщо так іти, не принісши нікому радості, не залишивши по собі пам'яті, так і не пізнавши ні кохання, ні щастя?