Глава 28. Нічний гість.

 Алька перед сном довго розчісувала волосся дерев'яним гребенем, як привчила її знахарка. Згадавши Фрею, дівчина важко зітхнула. Все ж таки, до неї бабуся ставилася дуже добре, допомогла підвестися, можна сказати, зі смертного одра. Чому вона так вчинила з Диким? Хіба зможе тепер Алька пробачити та забути? Вона не хотіла вважати травницю ворогом, але вбивство вірного і доброго вовка тепер стояло між ними.

Так, Алька обіцяла не залишати стару, але хіба вона могла опиратися обставинам? Що від неї залежало? Що вона могла змінити? Чому Фрея з Греєм не могли просто мирно поговорити? А Грей? Він так і не з'явився рятувати Альку, хоч вона так цього чекала. Можливо, Крісті має рацію, про яке кохання може йтися, коли він – Король Звірів, а вона – проста, нічим не примітна дівчина? Захотів – пограв, а з очей геть – і з серця теж. А Хазяйка Мідної гори їй дуже подобалася. Крісті, звісно, дівчина з непомірними амбіціями, але вона ховається в цей образ, немов черепаха в панцир, а насправді видно, що вона добра, безпосередня, щира, любляча радості життя дівчина. І дуже розумна, вона стільки цікавого знає про мінерали. І талановита. І до Альки ставиться, як до сестри. І справді, добре було б мати таку сестру. З мачухиною донькою в неї ніколи не складалися стосунки, начебто й не ворогували, але й інтересу жодного одна до одної не виявляли. Надто вже різні були.

Алька вирішила, що настав час спати, погладила по голові кам'яного лабрадора, якому приписувалося в обов'язки забезпечувати їй солодкий приємний сон без кошмарів, і вляглася, потягнувши на себе покривало. Вона вже заплющувала очі, коли якийсь рух змусив їх розплющити, а потім і розширитися від подиву. Над її головою, просто на стелі, повисла незрозуміла тінь. Тінь застигла на одному місці, потім почала злегка розгойдуватися, поволі кліпаючи круглими світлими очима. Серце Альки застукало швидко, але розум велів йому заспокоїтися. Ніхто на неї поки не нападає, та й хіба могла проникнути до палацу самої Хазяйки Мідної гори небезпечна істота? Та й оберегів у неї купа. Може, обійдеться. Потрібно спробувати встановити з незнайомцем контакт.

- Ти хто? – тихо спитала дівчина.

- М-м-м… - задумливо промуркотіла істота. – Я – кобольд.

- Я бачила кобольдів. Ти набагато менший за них.

- Кожен у дитинстві має зріст менше, ніж доросла особа. Я ще виросту.

- То ти дитина?

- Фу, у нас не прийнято так казати. Я – малий кобольд. І не такий вже й малий, як бачиш.

Алька підвелася, щоб розглянути нічного гостя краще. Істота, справді, була схожа на кобольдів. У нього була така сама темна шкіра. Такий самий загострений ніс із широко розставленими ніздрями і великий, майже безгубий, рот. Риси були зовсім не дитячими, і від дорослих кобольдів, як їх запам'ятала Алька, він відрізнявся хіба що круглішими очима. Одягнена істота була в короткі, до колін, штанці та кофтинку з рукавами до ліктів. Босими ступнями та долонями він зовсім немислимим чином тримався за стелю, а шию неприродно вивертав, щоб бачити дівчину.

- А як ти не падаєш?

Кобольд знизав плечима:

– Ми всі так уміємо.

- А навіщо ти прийшов?

– Цікаво.

- А як ти проникнув у палац Хазяйки Мідної гори?

- Для нас немає перепон, ми можемо ковзати крізь будь-яку перешкоду, і навіть просочуватись через камінь у будь-якому місці.

- Якщо ти з кобольдів, то, мабуть, знаєш, що саме вони викрали мене?

Істота кивнула:

- За тебе непогано заплатили: два мішки самоцвітів. Щоправда, Силиігон, наш вождь, сердиться, що Хазяйка дала не найкраще каміння, Алюшко.

- Звідки ти знаєш, як мене звуть?

- Я не раз спостерігав за тобою та Господинею. Коли я в камені, вона не може мене бачити.

- А тебе як звуть?

- Креш.

- Так що, Креше, за гарну плату ви можете зробити що завгодно?

- Так, що завгодно, ми, кобольди, такі.

- Значить, і батька рідного продаси?

- Ми, кобольди, не знаємо ні батьків, ні матерів. Тих, хто з'явився на світ, виховує все плем'я.

- То тебе прислали по мене шпигувати?

- Зовсім ні, - образилась істота, - просто в племені я єдиний малий кобольд. Мені нудно, тож я тут. А ще я хочу, щоб ти не вірила беззастережно Господині. Вона не каже тобі всієї правди.

- А ти знаєш усю правду?

- Усю правду не знає ніхто. Але спитай у Хазяйки, чому вона не спілкується зі своїм народом? Мабуть, гноми сильно ображені на неї.

- А ти не хочеш мені розповісти, чому?

- Навіщо мені пліткувати. Запитай у неї самої.

- А якби я заплатила, розповів би?

- Хіба що за той чудовий вінець, який приміряла сьогодні Господиня.

- Золотий вінець з діамантом із куряче яйце? Ні, я не буду нічого красти!

- А я й не прошу, ти сама спитала.

- А сам ти не можеш його взяти, адже ти проходиш спокійно крізь стіни?