Глава 16. Зірочка.

Всього півгодини ходу  - і Алька з Греєм дісталися місця, де протікала річка, коло якої пасся табун диких коней. Їх було десь зо два десятки. Всі темно-коричневі, з білими шкарпетками трохи вище копит, з темними вологими очима, довгими шовковими гривами та хвостами, що майже підмітали землю. Тут було семеро жеребців, решта – кобилиці, біля трьох із них бігали тонконогі лошата. Повелитель Звірів зупинився досить далеко, в заростях молодої порослі, з підвітряного боку, щоб тварини їх не вчули. Алька завмерла, із захопленням розглядаючи з-за дерев табун, що спокійно пасся.

- І як, подобаються? - прошепотів Грей.

- О, вони неймовірно гарні! – так само пошепки відповіла Аля, непомітно для себе стискаючи його руку. - А вони, правда, дикі?

- Дикі. Окрім того великого жеребця ліворуч, бачиш? Його я приручив і їжджу на ньому, коли мені треба вирушити кудись далеко.

- Хіба ти не можеш наказати будь-якому коневі везти тебе, адже ти - Повелитель.

- Можу, але я не хочу наказувати вільним тваринам. Якщо буде потрібно, я можу навіть надіслати їх у бій, і вони будуть віддавати за мене свої життя. Але мені це не потрібне. Я встановив контакти з одним із них, приручив його, і він любить мене, як друга, робить для мене все, що попрошу, без примусу. Хіба це не цінніше?

- Так, ти правий.

- А ти хочеш приручити коня?

– Я? Але ж я не володію магією!

- Я ж пояснив, що свого Вітерця приручав не магією, а любов’ю. Ти так зможеш. Хочеш?

- Так! Хочу. Дуже.

- Вибери собі того, котрий подобається більше за інших.

- О, вони всі незрівнянні!

- Вони всі різні, вибирай кобилицю. Кобилиці менші розміром і спокійніші, тобі буде зручніше.

Алька ще раз оглянула табун:

- Он та мені подобається, - вона показала на струнку конячку з білою зірочкою на лобі, яка не паслася, а стривожено озиралася і пирхала.

- Гарний вибір, - схвалив Грей. - Це молода кобилиця, у неї ще не було лошат, і вона зможе стати надійним другом.

- Ти думаєш, я, справді, зможу приручити дикого коня?

- А чому ти думаєш, що ні?

- Вони ж дикі!

- А ти вважаєш, що коней, корів, собак та інших тварин, яких використовують люди чи інші народи, бог створив одразу домашніми?

- Ні, звичайно. Але їх приручали поступово, вирощуючи дитинчат, які залишилися без батьків.

Повелитель Звірів хмикнув:

- Це теж, зрозуміло, спосіб. Стародавній, надійний спосіб. Але скільки потрібно часу, щоб дитинча виросло, визнало господаря? І чи так часто можна знайти маля, що залишилося без батьків? З давніх-давен існує інший спосіб, що дозволяє приручити вже дорослу тварину, і досить швидко. То що, будеш вчитися?

- Так! Так! Так!

- Тоді приступимо, - Грей схилився зовсім близько, взяв дівчину за плечі і почав нашіптувати їй на вухо: - Дивись на обрану тобою тварину, зосередь на ній всю увагу, відключи решту почуттів. Немає більше нічого навколо тебе, немає ні сонця, ні неба, ні лісу, немає інших коней, немає мене, немає нічого, немає нікого, окрім тебе та обраної тобою кобилиці.

Голос Повелителя Звірів звучав спокійно, тихо, наче гіпнотизував. Алька намагалася робити так, як він казав.

- А тепер потягнися до неї всією своєю суттю. Торкнися своєю думкою її думок, відчуй те, що відчуває вона.

Алька спочатку вирішила, що нічого не вийде, але треба спробувати, вона тягнулася і тягнулася назустріч тварині, та не бачила жодних змін.

- Зосередься. Відкинь усе зайве. Залишись наодинці з кобилицею, тільки ти і вона. Ти і вона…

Раптом Алька відчула приємну ситість у шлунку, хвилюючий аромат трав і квітів, гострий привабливий запах жеребця, що стоїть неподалік… Вона здригнулася, приголомшена тим, що нахлинуло і затопило, немов хвиля. Кобилиця теж здригнулася, насторожилася, підняла голову, очі її неспокійно заметушилися, і вона тривожно заіржала.

- Тихо-тихо-тихо... Не переривай зв'язок... Звернися до неї...

– Як? - прошепотіла Алька, важко було слухати Грея і підтримувати зв'язок із твариною.

- Назви її сестрою, розкажи їй, як вона тобі дорога, яка вона хороша, як близька тобі. Подаруй їй свою любов…

Алька знов потягнулася до кобилиці, звернулася до неї подумки:

- Мила... Гарна... Сестричка... Красуня... Найкраща... Я... Я люблю тебе... Сестро...

Здавалося, що серце її затопили тепло і ніжність, а потім відчинилося вікно, і потік світла полився до кобилиці, огорнув її. Дівчина продовжувала ділитися енергією, втративши відчуття часу, не помічаючи навколишній світ. Невідомо, скільки так тривало, як раптом у відповідь хвиля довіри і тепла хитнулася назустріч, торкнулася обличчя дівчини, волосся, серця, і це було так незвичайно, так чарівно, що неможливо описати словами.

- Так…Так… - почула вона шепіт біля самого вуха. - Вона твоя. Іди до неї. Дай їй ім'я.

Тільки зараз Алька згадала, де і з ким знаходиться, здригнулася, приходячи до тями, але взаємний потік ніжності був уже такий переплетений, що не порвався, і вона продовжувала відчувати зв'язок з кобилицею.