Глава 15. Грей.

Прокинулася Алька пізно, незважаючи на те, що давно звикла вставати разом із сонечком. Напевно, цьому сприяла ситна м'ясна вечеря. На вулиці було вже зовсім ясно, але ніхто не збирався її будити, і це було напрочуд приємним. Дівчина потяглася і знову пірнула в м'який пух перини, з головою натягнувши покривало. А лінуватися, виявляється, приємно! Кілька хвилин вона поніжилася в ліжку, потім цікавість переборола лінощі, і довелося вставати. Біля порожньої бадді вона виявила відро чистої води та новий рушник, тому від звички ранкових обтирань можна було не відмовлятися. Алька одяглася і взулась у м'які шкіряні туфельки, потім вийшла у сіни. У відповідь на скрип дверей відчинилися сусідні, і звідти визирнуло обличчя Повелителя Звірів із незмінною усмішкою на вустах.

- О! Красуня вже на ногах! Доброго ранку!

- Доброго ранку, тільки не називай мене красунею.

- Чому ж?

- Тому що я зовсім не вродлива.

- Але ж це правда! Ти - справжнісінька красуня!

- Не бреши! Ти називав мене красунею ще там, біля річки, коли не міг бачити!

- А тепер побачив і переконався! Ти, що, правда, вважаєш себе негарною?

- І не треба мене переконувати!

- А я й не збираюся тебе переконувати. Пішли, - Ґрей потягнув дівчину за руку до своєї кімнати.

- Ой! - Алька мало не впала, зачепившись за поріг, та господар оселі вчасно підтримав її.

Кімната Повелителя Звірів виявилась лише трохи просторішою, ніж гостьова. Меблі і оздоблення були схожі, тільки вздовж однієї стіни розташовувалися стелажі, займаючи увесь простір аж до стелі. На них розміщувалися всякі цікаві дрібниці та дива типу величезної раковини або кристала рожевої солі. Очевидно, господар кімнати любив подібні сувеніри і збирав їх досить довго.

- Сюди дивись!

Грей розвернув дівчину, що втупилася в його колекцію, до протилежної стіни, де її погляду постала незнайома красуня. Тяжке густе волосся мало колір стиглої пшениці вгорі, а внизу вигоріло майже до білого, воно м’якими хвилями обрамляло обличчя і спадало на груди. Очі оксамитового відтінку північного моху грайливо поблискували смарагдами. Соковиті рожеві губи трохи підпухли після сну. На щоках грав легкий рум'янець. Та ще ніби точена фігурка з приємними опуклостями в районі грудей та стегон. Алька не відразу впізнала в цій привабливій особі себе. Ні, не може бути! Це дзеркало? Красуня навпроти повторила її рух, притулившись долонями до холодної скляної поверхні. Ззаду до красуні підійшов двійник Повелителя Звірів із задоволеною міною на обличчі.

- Це я? Це не можу бути я! Я не така! - обернулася Алька до Грея.

У її пам'яті закарбувався зовсім інший образ у той останній день, у світі, де вона народилася. Образ хворої виснаженої дівчинки, яка дізналася, що жити їй залишилося всього нічого.

- Що ж, отже, хоч за це Фреї можна сказати спасибі. Якщо ти сама себе не впізнаєш, вірю, що дуже змінилася.

– Це не можу бути я! - Алька, не розуміючи, що робить, вдарила Грея кулачками по грудях.

Він притиснув дівчину разом з її кулачками до себе і трохи підняв.

- Ось бачиш, яка ти гарна. І ще питаєш, чому я не хочу тебе відпускати.

- Але… Але… Адже ти не міг побачити мене біля річки! Ти не знав, яка я, коли посилав по мене грифів!

- Так, спочатку я просто дізнався, що у Фреї з'явилася учениця, і вирішив врятувати її. А вже тут, коли тебе приніс гриф і я зняв з твого пальця зачаровану каблучку, побачив тебе і одразу закохався, - Грей потягнувся губами до губ Альки.

- І ти розкажеш мені, що від мене хотіла Фрея? – хитнула головою дівчина.

- Не зараз... Іншого разу... Потім...

Алька вирвалася з обіймів, обернулась до свого відображення і мовила:

- Іншого разу, значить, іншого разу.

Господар тільки посміхнувся і повів гостю до їдальні.

Після сніданку Повелитель Звірів провів Альку по всьому будинку, потім вони вийшли у двір, де до них одразу ж підбіг великий темно-сірий вовк. Дівчина спочатку сховалася за спину Грея, але він поплескав звіра по голові, наче собаку і суворо сказав:

- Своя. Не чіпай. Охороняй.

Вовк слухняно кивнув, немов людина, і тицьнувся носом до Альчиної долоні. Холодний мокрий ніс насмішив її, і вона, вже не боячись, почала гладити звіра.

- Гарний який!.. А як його звуть?

- Дикий.

- А чому Дикий?

- Коли я його підібрав, він був зовсім диким. Уяви, щеняті місяця два, не більше, і він залишився один. Не знаю, куди поділися його батьки, брати та сестри. Забрів він на мою територію з чужих володінь. Своїх вовків я знаю всіх. Коли я знайшов його, він ледве на ногах тримався, худий був, як новонароджене козеня, а гарчав і огризався. Зате вже за тиждень бігав за мною, не відстаючи, наче хвостик. Мене намагався від усіх боронити. Це зараз він – статечний батько сімейства.

- У нього є вовчиця?

- Так, уже другий рік. З минулого виводка з ними живе вовченя, минулої осені йому придавило деревом ніжку, тепер воно кульгає. Інші діти вже завели власні сім'ї. А в цьому виводку у нього шестеро малят. Лапочки такі!