Глава 14. Грати відкрито.

Алька пробіглась по кімнаті, повизирала у вікна. Навколо нависав величний ліс. Поблизу росло кілька дубів і буків, трохи далі виднілися модрини та клени. Смикнула двері – відчинено. Виглянула в сіни і побачила двоє дверей зліва і двоє – праворуч. Повернулась до кімнати. На столі знайшла великий дерев'яний гребінь, яскраво-жовту стрічку, великий м'який рушник і справжнісіньке мило. Біля дверей лежали її речовий мішок, добряче подертий кігтями грифа, і сумка з травами. На підлозі коло скрині стояли м’які черевички зі шкіри, на низьких підборах, її розміру. Навіть уявити важко, як схвилювали дівчину ці прості речі. Котрий місяць вона ходила босоніж, або в чоботях. Алька погладила черевички, на мить притиснула до грудей і поставила на місце. Спочатку потрібно скупатися.

Майнула в голові думка, що зараз за нею ніхто не спостерігає, і можна б вискочити через вікно, але Алька відкинула її. У неї досі паморочилось у голові, та й їсти хотілося страшезно. «Ворог» поводиться з нею нормально, навіть дуже гостинно, тому краще поки підкоритися і приспати його пильність. Тим більше, будинок можуть охороняти дикі звірі, швидше за все так воно і є, отже, втекти буде не так просто.

Алька розслабилася в теплій воді, із задоволенням вимила тіло та волосся запашним милом, одяглася, перев'язала волосся стрічкою і пройшла до їдальні. Їдальня була невелика, затишна, з дерев'яним столом у центрі. Навколо стояло шість масивних стільців із різьбленими спинками. Біля стін – шафки у вигляді стелажів, заповнені розписним глиняним та дерев'яним посудом. Стіл уже був накритий, і дивовижні запахи розповіли про їжу швидше, ніж це зробили очі. Алька завмерла, із захопленням розглядаючи великі круглі та овальні тарілки, наповнені їжею. Тут було апетитне смажене м’ясо під соусом, рум'яні пироги, мариновані гриби, запечена риба і навіть її улюблена картопля!

Грей же свидів за столом, але з появою гості встав, і, немов джентльмен, незважаючи на сільську обстановку, відсунув стілець, запрошуючи її сісти.

Коротке «дякую» Алька буркнула вже з повним ротом. Неможливо було втриматися, і вона почати набивати шлунок смачною їжею. Вона, в першу чергу, відвела душу картоплею, заїдаючи пирогами, потім спробувала й інші страви. Зам'ялася перед тим, як скуштувати смаженину, м'яса вона не їла давно і майже відвикла, але дивовижний запах не дозволив його проігнорувати. Смаженина виявилася просто божественною. Вгамувавши голод, Алька підняла очі на господаря будинку.

- А хіба Повелитель Звірів може їсти м'ясо своїх підданих? - поцікавилася вона.

- Травоїдні створені для того, щоб живити благородних хижаків, хижаків, коли вони гинуть, роздирають стерв'ятники, шакали та іншими трупоїди, і всіх, зрештою, з'їдають черв'яки, вдобрюючи перегноєм землю, на якій виростуть рослини, якими живляться травоїдні. Все взаємопов'язане у природі, так зумовлено богами під час створення світу, і не нам вирішувати, хто кого має їсти.

Алька мало не вдавилася, представивши всю описану картину.

- Втім, - додав Ґрей, - сам я ніколи не вбиваю тварин. Зі мною діляться здобиччю мої друзі-хижаки.

- А хто готує? – поцікавилась Алька. – Все таке смачне…

- Мої піддані.

- Що, звірі, чи що? - Розширила здивовані очі дівчина.

- Чому ж? Звірі можуть принести мені кролика чи качку, виловити рибу з річки, але приготувати біфштекс чи смаженину їм, на жаль, не під силу. Лапи заважають.

Алька пирснула.

- А хто ж тоді? А-а-а, тут теж, мабуть, недалеко кордон із Позазонням? Значить, їжу готують люди?

- По-перше, Кордон є, за ним знаходяться поселення, але це не близько. По-друге, для мене неважливо, далеко чи недалеко, мої посланці-вовки відносять у поселення дичину та приносять готові страви. А по-третє, мої піддані за кордоном Призоння зовсім не люди.

- А хто ж?

- Мій народ - кентаври.

Ось тут уже Алька вдавилася і закашлялася. Грей співчутливо постукав її по спині.

- Обережніше, будь ласка.

- Стривай, ти сказав "кентаври"?! Це що, жарт?

- Зовсім ні. Піддані Фрей – людські племена. У моєму підпорядкуванні племена кентаврів.

- Не думала, що вони існують насправді...

- Отже, у вашому світі кентаврів немає? - здивувався Повелитель Звірів.

- Можливо, в минулому й були, - задумливо промовила дівчина. – Адже легенд та казок про них дуже багато. Але, якщо й були, то давно залишились у минулому. А звідки ти знаєш, що я з іншого світу?

– Я багато чого знаю. Тебе покликала Фрея в годину весняних злив і зробила своєю ученицею. Вона готувала тебе для своїх особистих, повір мені, егоїстичних цілей. Пий, - Ґрей налив гості узвара в глиняну чашку. – А я тебе врятував.

- А навіщо ти мене врятував? – Алька зазирнула у чисті очі кольору небесної блакиті.

Невже з такими очима можна брехати?

- А давай я краще розповім тобі про кентаврів, - перевів розмову на іншу тему Повелитель Звірів.

Зрозуміло. Цьому теж щось потрібне. Брехати він не хоче, але й правди не каже. Що сказала одного разу Фрея? "Ти не повинна вірити нікому". Схоже, до цього списку потрапляє і сама знахарка. Алька завжди відчувала, що вонабагато чого не домовляє. Хоча… Травниця була така добра і дбайлива. Невже вона могла бажати зла? Не хочеться вірити. Все ж таки слід у всьому самій розібратися.