Глава 12. Треба тікати…

З усіх сил бігла Алька, поки добралася до хатинки травниці. Розчервонілася, судорожно втягувала в легені повітря, та до того ж роздягнута, тільки сорочку притискала до себе, намагаючись прикритися. Фрея, побачивши вихованку, побіліла. Вона кинулась назустріч, допомогла одягнутися, подала кухоль із настоєм трав. Тільки випивши настою, Алька змогла розповісти наставниці про несподівану зустріч у лісі. Знахарка слухала, не перебиваючи, і здавалася дуже схвильованою.

- Іти доведеться, - твердо сказала вона, відразу починаючи збирати пожитки. - Я думала, колечко тебе захистить, але слід було очікувати, що ця нечисть тебе знайде, не сам, то його прислужники.

- Кільце? Воно, правда, робило мене невидимою? Хіба це можливо?

- Так, і я занадто сподівалася на його захист. Але мені не варто було забувати, що і звірі, і птахи можуть тебе бачити!

- Так ось чому люди з Позазоння мене не помічали... - розгублено мовила Алька. – Вони також мене не бачили? А чому ти назвала незнайомця нечистю, бабусю? Він, що, правда?..

- Та скалка в дупі, ось хто він! - сердито відповіла стара, продовжуючи збирати речі.

- Ти знаєш його, бабусю?

- Тьху на нього, - сплюнула під ноги травниця.

Чомусь вона не хотіла розповідати, але було зрозуміло, що знає вона цього юнака, і дуже добре. Судячи з віку, він міг бути її сином, а може, навіть і онуком, з яким колись вона, напевно, посварилася. Адже в Призонні не могла знаходитись звичайна людина.

- Він твій син? Онук? - запитала дівчина.

- Ні! – різко відповіла знахарка. - Якби він був моїм сином чи онуком - задушила б у колисці!

Альці навіть страшно стало. Ніколи вона ще не бачила наставницю в такому агресивному стані. Що могло статися між ними?

- Він не здався мені небезпечним, - сказала вона. - Я злякалася тільки вовка та птаха. Хто ж він, якщо може дружити із хижаками?

- Тобі достатньо знати, що його слід боятися і ніколи більше не опинитися з ним на одній доріжці. Він – ворог тобі! Тепер, коли він знає, що ти тут, нам доведеться втекти. У мене є одна хороша схоронка. Далеко звідси. Ми сховаємось там, і ти більше нікуди не підеш сама. Надто вже я розслабилася, мені слід було всюди бути поруч, я змогла б відчути його здалеку.

- Але навіщо я йому? - вигукнула Алька.

Фрея не відповіла, вона мовчки повісила на спину дівчині речовий мішок, перекинула через плече її «похідну аптечку» з усім необхідним і вручила ще дві сумки з речами:

- Тримай!

Сама знахарка теж підхопила пару повних сум і поспішила залишити хату. Алька зітхнула, зміни були їй не до серця. Звикла вже і до місця, і до старої хатинки на палях, і до свого ліжка за фіранкою. А як же без струмка, до якого вона ходила щоранку? Гаразд, струмок інший знайдеться, а без лазні? Про яку «схоронку» згадувала Фрея? Щось дівчина дуже сумнівалася, що там буде лазня та звична піч, такі необхідні «зручності». Що це бабуся вигадала? Навіщо їм тікати? Незнайомець біля річки зовсім не здався їй страшним, навпаки, дуже симпатичний юнак. І усмішка в нього відкрита, щира. А що зі звіром диким водиться, то не нацькував же вовка на неї, а міг. Отже, зла не хотів. У вухах досі дзвенів його заливистий сміх. Але суперечити знахарці теж не хотілося, вже давно зрозуміла, що вона завжди все робить по-своєму. І якщо вона вважає цього юнака ворогом, значить, є в неї причини, про які Алька навіть не здогадується. Мало що могло статися між ними. Може, трохи заспокоїться, тоді й розкаже.

Алька озирнулася востаннє на будинок, що став майже рідним, зітхнула і поспішила за старою, яка, незважаючи на вік, рухалася так спритно, що дівчина ледве за нею встигала.

Минуло вже кілька годин, як втікачі залишили хатинку на курячих лапках. Алька втомилася від швидкої ходьби, але травниця не знижувала темпу. Вона була насуплена і зосереджена. Незважаючи на несміливі спроби учениці розговорити свою наставницю, та в розмову не вступала і пояснювати нічого не збиралася, хіба що іноді сама собі дорікала через необережність. Вони йшли зараз степом, і Фрея підганяла дівчину:

- Давай, рухайся, рухайся. Нам потрібно подолати відкритий простір якомога швидше.

- Далеко ще? - запитала Алька.

- Не дуже. Бачиш, там, попереду, березовий гай? Встигнемо до нього дійти, і, вважай, ми врятовані. Там моя схованка, про неї ніхто не знає. Принаймні на деякий час можна буде причаїтися і пожити у безпеці. А потім щось придумаємо.

- Я не розумію, в чому небезпека?

– А тобі й не треба розуміти! - сказала, як відрізала, Фрея. - Ти просто повинна уникати будь-яких зустрічей з незнайомими людьми.

- Та в мене тут і немає знайомих людей.

- Значить, з усіма!

- Я думала, ми в Призонні одні. Ти казала, що люди не можуть перейти кордон, бабусю.

- Люди не можуть. Але у Призонні живемо не лише ми з тобою. Воно величезне. І нам може зустрітися не лише людина з вовком. Щоправда, ми намагаємось не забрідати на чужі території. Але зараз… Особливо зараз, коли про тебе стало відомо…

- І що? – не вгамовувалася Алька. – Навіщо я комусь потрібна?

- Щоб насолити мені. Досить балакати, поспішай, дівчинко.