Глава 7. Неочікувана подорож.

«Нагулюючи апетит» вони відшукали на березі торішню квітку нечуй-вітру, але Фрея рвати не дозволила.

- Нечуй-вітер збирати слід у перший день місяця студеня, першого місяця зими. Називають його по-різному: безсмертником, котячими лапками, нев'янкою. Лікує він живіт, і печінку, і серце, і застуди. Але, коли у людини багато крові, кров на голову тисне, то обережно, вона ще додасть, може зовсім погано бути. А коли зібрано, як годиться, у перший день студеня, та людиною сліпою, та ще й щоб руками його не чіпала, а ротом брала, то прокидаються його чудові якості. Тоді він і бурю зупинить, і корабель від потоплення збереже. Є в мене такий вдома. Нагадаєш, дам тобі квітку.

- Та я, начебто, у подорож не збираюся, - знизала плечима Алька.

- А ти збирайся, дівчино, не повік у лісі сидіти.

Алька промовчала. Їй було так добре і спокійно у знахарки, що вона навіть не думала, що доведеться її покинути. Та й навіщо? Вона почувалася з кожним днем все краще і краще. А для дівчини, що провела кілька років у квартирі, щоденні походи за травами здавалися найпрекраснішими подорожами. Ні, вона вже нікуди не хоче йти! Чому Фрея так сказала? Їй же краще з Алькою. Алька намагається допомогти у всьому, чим може, та й веселіше вдвох. Адже травниця сама захотіла мати ученицю.

- Куди я маю збиратися? - Змінившимся голосом запитала Алька.

– Що? - стара, начебто, і не казала нічого подібного. – Каша, мабуть, дозріла. Повертатися час.

Ось так завжди, знахарка не любила відповідати на запитання, і до цього час було звикнути.

Алька розклала ароматну кашу по мисках, дістала коржики. А може травниця турбується, що вона багато їсть? Борошна в коморі зовсім мало лишилося. Дівчина закліпала і відклала коржик.

- Що таке? – здивувалася Фрея. – Чому не їси?

- Не хочеться чогось…

- Не бреши! Здорове тіло має їсти хотіти. Чому ж коржик не береш? Правду кажи! - Травниця дивилася на свою ученицю, суворо звівши брови.

- Ммм… Борошна мало залишилося, заощаджувати треба, - не змогла збрехати Алька під її важким поглядом.

Травниця посміхнулася, навіть помолодшала якось:

- Ось дурне дівчисько! Заощаджувати вона зібралася на своєму животі. А потім будеш за вітром падати. Не бійся, ти мене не об'їси, у лісі все їжа, сама зрозуміла вже. Можна і без борошна прожити. Але ми не будемо. Завтра підемо до людей, виміняємо на цілющі мазі та настоянки все, що нам потрібно.

- Ми побачимо людей? Правда? – очі в Альки спалахнули, наче зірочки.

Хоч і добре їй було у Фреї, і змінювати спосіб життя вона вже не хотіла, але звістка, що вона побачить людей після стількох днів, хвилювала сама по собі.

- Правда-правда, - засміялася кашляючим сміхом стара.- Хіба тебе Фрея колись обманювала?

Наступного дня, і справді, знахарка набрала дві повні суми лікарських засобів і разом із Алькою вирушила до кордону. Вона вже розповідала раніше про кордон між Призон'ям і Позазон'ям, який не можуть переступити люди.

- А ми можемо пройти на той бік? – поцікавилася Алька.

- Я не можу. А ти – не знаю. Ти – дочка іншого світу.

- То я можу спробувати!

- А навіщо? Щоб тебе там розірвали на маленькі шматочки?

- Але чому?

- Люди стали голодні та злі. То сарана, то попелиця знищує поля. Хвороби докучають. Життя важке і сумне. З раю їх вигнали і назад не пускають. І тут вони побачать тебе, яка живе, як вони вважають, у раю. Як ти думаєш, вони до тебе поставляться?

Алька замислилась. Їй не подобалась представлена картинка, але дійсність виявилася ще непривабливішою. Кордон вона побачила здалеку. Він був нечіткий, ледь помітний, як повітря, що коливалося в спекотний день над вологою землею. За кордоном все здавалося трохи розмитим, хитким, ніби нереальним. Біля краю Фрея зупинилася. На відміну від свіжої яскравої зелені в Призонні, на тому боці все здавалося бляклим і похмурим. Навіть дерева виглядали хирлявими і трава пожовкла. Серед дерев колупався в піску малюк років шести, голий та замурзаний. Побачивши гостей «з того боку», він підняв нечесану голівку і підійшов, засунув брудний палець до рота, зупинився біля самого кордону і сів на землю.

- Клич людей, хлопче, - звеліла стара. – Скажи, щоб несли борошно, пшоно, яйця, самогону та воску трохи. Стій, ще нову сорочку нехай принесуть, сумку полотняну та нашийний мішечок. Все, біжи.

Малюк кивнув, витяг пальця з рота і побіг, блискаючи голими половинками сідниць. Знахарка присіла і почала діставати з сумок свою аптеку. Невдовзі підтяглися й люди. В основному це були жінки, з ними кілька дітей та підлітків. Одягнені всі були в полотняні сорочки, підперезані простими мотузками. Одяг був не новий і несвіжий. Усі здавалися виснаженими та нещасними. По черзі вони підходили до кордону, низько кланялися і висловлювали своє прохання. Фрея брала в них підношення і давала натомість мазі, настоянки, трави. Останнім прийшов низькорослий чоловік із цілою торбою скляних баночок та пляшечок, потрібних знахарці для розфасовки ліків. На Альку ніхто навіть не дивився, наче й не було її. Вона сіла осторонь, щоб не заважати, і мовчки розглядала людей, що підходять до кордону. Тільки зараз вона повірила, змушена була повірити, що перебуває в іншому світі, альтернативному, паралельному, сусідньому, як його не назви, а чужому. Чи він уже свій для неї, іномирянки? Адже вона так звикла до нього, до трохи буркотливої, але доброї Фреї, до незайманої природи… А от галасливий багатолюдний Київ тепер здається їй далеким, наче снився колись уві сні… Як дивно все. Є ти і є світ навколо тебе. І він стає рідним, наче все життя тільки тут і жила. І раптом розумієш, що і він може зникнути, так само, як Київ її дитинства, що колесо життя крутиться, що вона дійсно отримала шанс втекти від смертельної хвороби і знайти іншу долю, в якій вона може ходити, бігати, сміятися та радіти. Але, можливо, за все це доведеться платити. Адже недарма кажуть, що безкоштовний сир буває лише в мишоловці. То що ж, хай так. Навіть якщо й доведеться платити, то принаймні вона знає, за що. Гірше за долю, ніж чекала її в колишньому світі, вже не придумаєш. Вона вдячна цьому світу і Фреї за порятунок і заплатить, коли буде потрібно. Та поки можна, Алька житиме у Фреї, до якої вже мала почуття, мов до рідної бабусі. І хай цей час триватиме якомога довше.