Глава 3. Добра божевільна.

Зазвичай Алька прокидалася від болю в деформованих від довгого сидіння в одному положенні кістках, біль був розмитим і тупим. А зараз біль відчувався фіксований і гострий, десь під ребрами. Лише через деякий час дівчина зрозуміла, що в ребро впивається якийсь сторонній предмет. Не розплющуючи очей, вона помацала під собою і витягла суху деревинку. Звідки? За одну мить залишки сну випарувалися невідомо куди, і Алька згадала все, що сталося вчора… Чи коли? Загалом, до того, як вона заснула.

 Згадала мачуху і сестру, що побігли на чергову виставку, яку довго потім критикуватимуть, як зазвичай. Згадала струмені зливи, що билися в балконні двері, свій відчай і небажання доживати у муках місяці, що залишилися… Згадала слизькі перила балкончика, короткий політ, мокрий схил, стовбури дерев, що тягнулись до самого неба, таких немає і не може бути у центрі Києва. Привиділося. Чого тільки не привидиться. Навіть здалося, що вона знову ходить на своїх двох, блукає диким пустельним лісом, провалюючись босими ногами в розм'яклу землю, обіймає старі сосни, вдихаючи терпкувато-солодкий запах. Навіть здалася дивна бабця коло вогнища, на яке не лив дощ…

А насправді вона, напевно, знепритомніла після падіння і лежить зараз під вікнами свого будинку, розбита та скалічена.

Альці навіть очі розплющувати не хотілося. Як солодко спати, як гірко повертатися до реальності. Але треба, раніше чи пізніше, а треба. Від себе не сховаєшся. Що судилося, те й доведеться пережити, пережити і померти, покинути цей непривітний світ назавжди. І за що цей світ так встиг не злюбити таку юну беззахисну істоту, що приготував для неї стільки випробувань?

Світ мовчав, і Альці довелось таки розплющувати очі. Що-о? Виявляється, нічого їй не здалося! Вона лежала біля вогнища, вкрита якимось кудлатим, з незнайомим запахом, хутром, а навпроти сиділа стара, все так само колупаючи палицею недогорілі сучки.

- Прокинулася, бруднуля? - криво посміхнулася бабуся, помітивши ворушіння.

- Я-а-а, - Алька задумливо розглядала засохлий бруд на руках та одязі.

- Ти-ти. З ніг до голови в багнюку вчора вимазалася, чисто кікімора болотяна, а не людина.

- Вчора?

- Вчора-вчора. Спиш ти міцно. Сходи-но до струмка, умийся.

- Я не можу. Я не ходжу.

- Еге ж... Еге ж... - скептично покивала стара. - То не ти вчора прибігла до мого багаття, мов жвава кізочка? Зрозуміло, що не ходиш, лише бігаєш.

Бабця, вочевидь, була божевільною, і Альці треба було вирішити, як з нею спілкуватися.

- Ви б краще покликали людей, бабусю. Мені потрібна допомога. Я - інвалід. Або хоча б вкажіть, в який бік мені повзти, щоб до людей дістатися. Я, здається, заблукала трохи...

- А немає тут людей, окрім мене, - розвела стара руками. - Зі мною доведеться тобі жити. Але спочатку до струмка йди, до ладу себе приведи, а то і звір, і птах кидатимуться навтьоки з переляку.

От що вдієш? Як їй пояснити, якщо вона ні слухати не хоче, ні розуміти? Алька зітхнула.

Стара порилася в торбинці і простягла їй пакунок:

- Ось, візьми. Переодягнешся в чисте. А ганчір'я своє викинь, воно вже тобі не знадобиться. Струмок там, - ткнула кістлявим пальцем убік, - недалечко.

Алька знову зітхнула, взяла пакунок і рушила у вказаному напрямку. Тільки через кілька кроків до неї дійшло, що вона знову йде своїми ногами, і йде досить впевнено, майже не відчуваючи того болю, який супроводжував її завжди. Це було чудово і дивно одночасно, але дівчина вирішила не особливо дивуватися, а просто користуватись цим коротким перепочинком, цим тимчасовим полегшенням. Вона чула, що іноді вмираючим раптом стає набагато легше перед кінцем, вони навіть підійміаються зі смертної ложі, починають складно говорити, просять їсти, а то й склянку горілки. А потім раз – і все.

Скільки б не продовжився цей чудовий стан, слід приймати його з любов'ю та вдячністю. Так міркуючи, дівчина підійшла до струмка, вступила босими ногами в досить холодну воду, що приємно лоскотала щиколотки, скинула з себе майку й штани від піжами, що перетворилися на брудну ганчірку. От якби так само просто було скинути хворе тіло, що розвалюється, і одягти нове… Швидкими рухами зітерла вона з себе бруд, шиплячи, коли доводилось торкатися свіжих синців і садна. Тіло швидко оніміло від холоду, і Алька почала стукати зубами. Адже ще потрібно вимити волосся, добре, що в неї воно не довге. Їй ніколи не дозволяли відпускати волосся, навіть у дитинстві, хто б порався з косами? Батько? Мачуха? А Альці завжди хотілося мати довге важке волосся, як то кажуть, косу до пояса…

- Давай, допоможу, дівчино.

Алевтина здригнулася від несподіванки, але заспокоїлась, впізнавши голос старої. Нехай допомагає, чого вже там. Вона заплющила очі, стала на коліна і опустила голову. Відчула, як тверді кістляві долоні втирають у шкіру голови якийсь засіб, який сильно пахне травами, потім змивають усе впевненими сильними рухами.

Опісля бабуся змастила всі синці та садна на тілі дівчини якоюсь маззю і веліла одягатися. Алька натягла на себе сорочку, чисту, але зшиту з грубої сірої тканини, а зверху овчинну безрукавку, якою вкривалася вночі.

Стара оцінюючим поглядом оглянула її і крякнула:

- Зійде. Тільки ось йти тобі доведеться босоніж.