Глава 2. Не пощастило. Чи?..

Не пощастило. Алька чекала на короткий політ, гадала, що промайне перед очима коротеньке життя, як, кажуть, зазвичай буває перед кінцем, а потім удар – і темрява. Наче вимкнули телевізор.

Все виявилося зовсім не так. Політ був надто коротким для дев'ятого поверху, ніяких картинок прожитого життя не було й близько. Асфальт виявився купою мокрої землі, по якій Алька покотилася стрімголов, перевернулася кілька разів і застигла, приголомшена. Не пощастило, її спроба тихо піти з життя не вдалася, це мінус. Але, здається, вона нічого собі не зламала, тільки вимазалась уся в багнюку і зараз, напевно, схожа на справжнісіньку кікімору. Це плюс. Тобто, не те, що схожа на кікімору, а те, що нічого не зламала. Що, правда, не зламала?

Алька спробувала ворухнути шиєю, руками, ногами. Це здавалося дивним, неймовірним, але справді серйозних травм не було. Відчувалися садна, відчувалися забиті місця по всьому тілові але це все дрібниці. А факт лишається фактом. Задумане не вдалося. Вищі сили, якщо є такі, не захотіли приймати приречену дівчину завчасно, а це означало, що тепер треба якось діставатися до людей. Як це зробити без звичного інвалідного візка, Аля не уявляла. Вже кілька років тільки він і допомагав їй пересуватися. Але лежати тут і вмирати в брудній калюжі теж ніякого сенсу. І так ясно, що від цього вона не помре, якщо навіть стрибок з дев'ятого поверху не вбив її, а ще більше ускладнити свої останні місяці життя, наприклад, запаленням легенів та іншими «принадами» від переохолодження – це запросто. Дівчина підтяглася на руках і сіла, притулившись до товстого стовбура дерева, щоб зібратися із силами. Провела долонею по зморшкуватій корі. Відразу ж запахло сосною, зимою, Новим роком, спливло перед очима змучене обличчя батька, його добра посмішка, блакитне кудлате щеня з плюшу та пакет цукерок у руках… Останній Новий рік разом… Стоп. Яка сосна? Чого-чого, а хвойних дерев поблизу їхньої багатоповерхівки, та ще таких величезних, точно не спостерігалося. Алька подивилася угору. Десятки сосон спліталися волохатими лапами високо над її головою. Це через це так темно, наче вже глибокі сутінки. А ще через свинцеві хмари, що третій день виливаються рясним дощем. Проте під деревами не так мокро. Великі холодні краплі прориваються крізь темно-зелені крони, та це не суцільна злива, як було б на пустирі.

Стоп. Звідки, все ж таки, сосни? І цей мокрий схил, яким вона скотилася? Адже під балконом має бути лише асфальт, сірий та твердий асфальт. Алька струсила головою, намагаючись привести думки до ладу, але так і не знайшла жодного зрозумілого пояснення. Спіймала себе на тому, що цокають від холоду зуби і тремтить дрібно все тіло. Час вибиратися. Повернутись до свого будинку…

Дівчина подивилася в той бік, звідки щойно скотилася. Жодної багатоповерхівки видно не було. Мабуть, за стіною дощу. Щоправда, за такої погоди деякі вікна мали б світитися. Багато хто, звичайно, зараз на роботі, але хтось вчить уроки, хтось працює за компом. А в квартирах через ці хмари темно і похмуро. Не світилися.

Та не в цьому справа, Алька вдарила кулаком по хвойній підстилці. Вгору схилом вона не вибереться, ось проблема. Але це не проблема. Десь недалеко, навпроти її будинку, має бути інша багатоповерхівка, хоч зараз її теж не видно. Отже, треба діставатися туди. Не має значення, куди, аби до людей, а там їй допоможуть. Наші люди люблять допомагати бідним та калікам. Алька посміхнулася з сумом. А вже мокрій, брудній дівчині, що вмирає, підсоблять напевно. Тільки доведеться повзти. Нічого, головне, не сидіти на місці. Вона доповзе. А коли виявиться вдома... Мачуха зітхатиме і хитатиме головою, зведена сестра може й сміятися. Гаразд, хай сміється. А вона візьме та попросить, щоб її відвезли до лікарні, там легше вмирати, там багато таких. І не заважатиме жити мачусі та сестрі.

Прийнявши рішення, Аля рішуче рушила вперед. Один тапок вона загубила ще коли котилася з гірки, другий загруз у грязюці. Довелося повзти босоніж, підтягуючись на ліктях і тягнучи за собою неслухняне тіло. За кілька метрів, Алька зрозуміла, що так місити землю просто неможливо. Спробувала підтягнути коліна і рухатися далі рачки. Вийшло. Але й такий спосіб пересування по слизькій розмоклій землі був справжнім пеклом. Плюхнувшись вкотре в калюжу обличчям, дівчина відчула, як усередині грудей закипає гнів. Вона давно розучилася сердитися і злитися. Ні на долю, ні на оточуючих її людей. Навіщо злитися, якщо все одно не можна нічого змінити? Але зараз її охопив справжнісінький гнів. І на долю, і на людей, і, головним чином, на себе, на свою дурість, через яку вона зараз вся у багнюці повзе невідомо куди, замерзаючи в легкому одязі. Адже могла в цей час сидіти спокійно в інвалідній колясці і спостерігати за зливою, що б'ється у вікна, і було б їй сухо і тепло. Дурепа... Дурепа!

Від самобичування легше не ставало, тому Алька вирішила рухатись потроху далі. Вона обхопила руками найближчий стовбур сосни і, тримаючись за нього, стала на ноги. Голова трохи паморочилося і нудило. Ну от, мабуть, ще й струс мозку дістала. Хоча про якийсь мозок мова, з такими дурними вчинками? Дівчина пирхнула сердито і зробила крок. На свій подив, вона не впала, коліна не підкосилися, як завжди, тільки сильніше закрутилася голова. Інстинктивно дівчина зробила кілька швидких кроків до наступної сосни і обійняла її, як рідну. Так дитина, яка тільки вчиться ходити, біжить назустріч матері, хапаючи її за ноги, щоб не впасти. Алька й сама була зараз мов дитина. І так само її охопило захоплення від цих перших за кілька років самостійних кроків. Вона притулилася до дерева всім тілом, вдихнула на всі груди свіже повітря, відчувши насичений запах дощу та грибів, усміхнулася цим відчуттям життя, про які давно забула. Ні, все не даремно, все не просто так. Навіть якщо ці кілька кроків і цей ковток свіжого повітря – єдині подарунки долі, і за це вона буде вдячна до останніх миттєвостей життя. Алька знову втягла повітря і лизнула крапельку смоли, що виступила на корі сосни. Нові відчуття рвали її на частини та рвали на частини звичний нудний світ, у якому вона досі жила. Аля зробила ще кілька кроків до наступного дерева, потім ще до одного. Вона могла йти сама! Невірним кроком, хитаючись, але сама! А ще вона відчувала, що кожен крок дається їй легше і легше. Звичайно, вона не забувала, що приречена, що залишилося їй зовсім небагато. Напевно, шок та холод викликали такий незвичайний ефект. І ще викид адреналіну. Так, це точно викид адреналіну. Все пройде, і вона знову сяде у свій звичний візочок, і доживатиме ті тижні чи дні, що залишилися. Але зараз, зараз потрібно насолоджуватися кожною миттю, цим дивом, подарованим їй долею. І вона насолоджувалася, розмазувала по обличчю холодні краплі, втягувала в себе повітря, що пахло хвоєю, гладила долонями шорсткі стовбури дерев, м'який пружний мох, піднімала і кидала торішні шишки. Вона навіть не помітила, скільки пройшла, як раптом попереду заблищав вогник. Люди. Напевно, будинок. Почуття свободи, що п'янило краще будь-якого вина, почало затихати. Потрібно йти до людей.