Останній крок

Сонце повільно піднімалось над горами, розфарбовуючи небо в неймовірні кольори — ніжно-рожевий, золотистий, бузковий, помаранчевий. Його промені пробивались крізь легку серпанкову завісу, що висіла над гірськими вершинами, і падали на скелі, вкриті мохом та лишайниками. Краплі роси на камінні виблискували, мов діаманти, розсипані недбалою рукою велетня.

Скай і Фінн йшли вже п'яту годину.

Вони піднімались усе вище і вище, і з кожним кроком повітря ставало тоншим, холоднішим, прозорішим. Скай відчувала, як легені пекло, як серце калатає десь у горлі, як ноги тремтять від утоми. Вона збила собі пальці, подряпала руки об гостре каміння, порвала штани, забила коліно об гострий виступ. Але вона не зупинялась.

Вона не могла зупинитись.

Ключ на її шиї пульсував теплом — сильніше, ніж будь-коли. Він майже горів, але більше не лякав. Він кликав. Він вів. Він був голосом, який вона носила в собі вісімнадцять років, навіть не підозрюючи про це. Він пульсував у ритмі її серця, і цей ритм ставав дедалі швидшим.

— Скай, — озвався Фінн, який ледве встигав за нею. Його голос зривався, він важко дихав, піт стікав по обличчю, заливаючи очі, але він не скаржився. — Може, трохи сповільнишся? Біни вже язики повиставляли. І не тільки язики — вони зараз просто впадуть і більше не встануть. Вони виснажені.

Скай озирнулась. Біни справді виглядали втомленими — вони звисали з плечей Фінна, мов дві мокрі ганчірки, і тільки їхні очі-ґудзики блищали, намагаючись не заснути на ходу. Бін-молодший навіть трохи підхрапував, а Бін-старший час від часу сіпав лапками, ніби йому щось снилось — можливо, вони бачили сни про дім, про безпеку, про спокій, про теплу постіль і смачну їжу, про те, як вони лежать біля каміна і гріються.

— Вибач, — сказала вона, сповільнюючи крок. — Я просто... відчуваю, що він близько.

— Звідки знаєш? — спитав Фінн, пересаджуючи Бінів з одного плеча на інше. Ті навіть не прокинулись — тільки міцніше вчепились у куртку.

— Ключ. Він ніколи так не світився. Навіть біля озера, навіть коли ми знайшли щоденник, навіть коли на нас напали, навіть коли Джейс...

Вона затнулась, згадка про Джейса кольнула серце. Вона одразу побачила його обличчя — бліде, скривлене від болю, але з тією самою усмішкою, яку вона так любила. Вона побачила його очі — сірі, як море перед штормом, повні любові та страху за неї. Вона побачила, як він падає, як кров заливає його одяг, як він усміхається їй востаннє.

— Він чекає, — твердо сказав Фінн. — І ти до нього повернешся. Але спочатку — ось це.

Вона дістала ключа з-під сорочки. Він сяяв рівним золотим світлом — не сліпучим, але наповненим якоюсь неймовірною силою. Він пульсував у ритмі її серця — повільно, рівно, впевнено.

— Вау, — видихнув Фінн. — Гарно. Дуже гарно. Він ніби живий.

— Так.

Вона сховала ключ назад і рушила далі.

Дорога ставала дедалі крутішою. Каміння сипалось під ногами, вітер зривав з ніг, повітря ставало розрідженим. Скай відчувала, як легені пекло, як серце калатає десь у горлі, як ноги тремтять від утоми, але не зупинялась. Не могла зупинитись.

Ключ кликав.

***
 

Вона думала про Джейса.

Вона згадала той день, коли вони вперше зустрілись. Той день біля службового входу, коли вона була така розгублена, така самотня, така чужа в цьому світі, де всі мали магію, крім неї. Він підійшов до неї, високий, зухвалий, з очима кольору шторму, і спитав: «Ти, мабуть, нова?»

Вона згадала, як він дивився на неї — так, ніби знав її все життя. Ніби чекав на неї. Ніби вона була не просто випадковою дівчиною, а чимось набагато більшим.

Вона згадала, як вони сиділи на даху Академії, дивились на зорі, і він розповідав їй про свою магію, про те, як важко контролювати вітер. Він казав, що вітер — це не просто стихія, це частина його душі. Вона згадала, як він вперше поцілував її — ніжно, обережно, ніби вона була найдорожчим скарбом у світі.

Вона згадала, як він затулив її собою, коли стріла летіла просто в неї. Як він кинувся вперед, не думаючи ні секунди, не вагаючись, не сумніваючись. Як він упав, як кров лилась з його рани, заливаючи землю, як він усміхався крізь біль і шепотів: «Я ж казав... завжди буду поруч».

Вона згадала, як вона сиділа біля нього, тримаючи його за руку, і благала його не йти. Як вона шепотіла крізь сльози: «Не смій мене залишати. Ти обіцяв».

— Скай, — тихо сказав Фінн. — Ти плачеш?

Вона торкнулась обличчя — воно було мокрим.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це просто... вітер.

— Якщо вітер, то чому очі червоні?

Вона не відповіла.

***
 

Вона думала про бабусю.

Вона згадала її руки — теплі, ніжні, вкриті зморшками, але такі сильні. Вони гріли її в дитинстві, коли вона хворіла, коли їй було страшно, коли вона плакала вночі через сни, які не могла пояснити. Вона згадала, як бабуся гладила її по голові і шепотіла колискові, які ніхто більше не знав.

Вона згадала її мовчання. Ті роки, коли бабуся уникала розмов про маму, про минуле, про таємниці. Вона згадала, як бабуся дивилась на неї іноді — з таким болем у очах, що в неї серце розривалось, але вона нічого не питала.

Вона згадала, як бабуся обіймала її на прощання, коли вони йшли в ліс. Як вона шепотіла: «Бережи себе, дитино. І пам'ятай: я завжди з тобою. Де б ти не була. Якщо стане зовсім погано — закрий очі і подумай про мене. Я прийду».

Вона згадала, як бабуся дивилась їй услід, маленька, самотня, але така рідна. Як вона махала рукою, поки вони не зникли за деревами.

Вона думала про маму — про Аніку.

Вона ніколи не знала її, але відчувала кожною клітиною. Відчувала в ключі, що висів на шиї, у щоденнику, який перечитувала щоночі, у снах, що переслідували її.

Вона думала про те, як Аніка тримала цей самий ключ, як ховала її, як любила. Як вона писала той щоденник, сподіваючись, що колись донька його прочитає. Як вона тікала від ордену, ризикуючи життям, тільки щоб врятувати її.