Чужі серед своїх

Сонце хилилось до заходу, коли Скай і Фінн нарешті вийшли з лісу.

Вони стояли на узліссі, важко дихаючи після довгої дороги, і дивились на долину, що розкинулась перед ними. Вона була широкою, безмежною, вкритою травами та квітами, що коливались на вітрі, мов живе море. Де-не-де виднілися самотні дерева, невеликі озерця, що виблискували в променях призахідного сонця, та кущі, в яких ховались птахи.

Але не це привернуло їхню увагу.

Попереду, за кілька кілометрів, розкинулось містечко.

Воно було невеликим, але здалеку здавалось казковим — дерев'яні будиночки з різьбленими вікнами тулились один до одного вздовж вузьких вуличок, що петляли між ними, ніби струмки. Над дахами піднімались тонкі цівки диму, а в самому центрі, на площі, вирувало життя — там горіли яскраві вогні, чулась музика, сміх, гамір.

— Ярмарок, — видихнув Фінн. Його очі засяяли. — Справжній ярмарок! Я й забув, як це виглядає. Уявляєш, скільки там смаколиків? А музики? А людей? А кольорів?

Скай теж відчула, як на душі стає тепліше. Після днів, проведених у лісі, після всього, що сталося з Джейсом, після ночі втечі та страху, думка про те, що вони зараз опиняться серед людей, серед шуму, серед життя, здавалась неймовірно привабливою.

— Ходімо, — сказала вона, і вони рушили через долину.

Трава була високою, майже по пояс, і в ній ховались тисячі квітів — жовтих, синіх, червоних, фіолетових, рожевих, білих. Вони пахли так солодко, що паморочилось у голові. Метелики пурхали над ними — жовті, білі, сині, навіть чорні з яскравими плямами на крилах. Бджоли дзижчали, збираючи нектар, і Скай намагалась не думати про те, що вони можуть вкусити.

Біни вистрибували з трави, ловили метеликів і радісно верещали, забуваючи про втому. Вони були щасливі — тут, на волі, серед цієї краси, під цим безкраїм небом. Бін-молодший упав у якусь яму, вимазався в пилюці, але навіть це не зіпсувало йому настрою — він вискочив звідти, обтрусився і побіг далі.

— Вони ніколи не бачили стільки квітів, — засміявся Фінн, витягуючи Біна-старшого з особливо густих заростей. Той був увесь обліплений пелюстками і виглядав так кумедно, що навіть Скай не стримала усмішки.

— А ти? — спитала вона.

— Я бачив. Але теж радію. Іноді треба просто радіти, навіть якщо навколо хаос.

Вони йшли далі, і з кожним кроком містечко наближалось. Уже можна було розгледіти окремі будинки — дерев'яні, з різьбленими віконницями, високими дахами, вкритими дранкою. Деякі були прикрашені вишитими рушниками, що висіли на вікнах, інші — різьбленими півниками на дахах. На городах росли соняшники, достигали гарбузи, червоніли помідори.

— Гарно тут, — сказав Фінн. — Як у казці. Тут би залишитись назавжди. Купити хатинку, розвести Бінів, жити спокійно.

Скай кивнула. Вона відчувала, як тривога поступово відпускає її, поступаючись місцем спокою, якого вона не відчувала вже дуже давно.

Вони підійшли до містечка, коли сонце вже майже сіло, залишивши на небі лише багряну смугу на обрії.

Над входом висіла дерев'яна арка, прикрашена квітами та стрічками. На ній було вирізьблено назву: «Верховина».

— Гарна назва, — сказав Фінн. — Звучить якось... по-домашньому.

Вони зайшли всередину.

І одразу поринули в інший світ.

Вузькі вулички були заповнені людьми. Вони йшли, сміялись, сперечались, торгувались. Хтось ніс великі кошики з яблуками, хтось тягнув за собою впертого віслюка, нав'юченого мішками з борошном. Діти бігали між дорослими, граючись у наздоганялки, і їхній вереск зливався з гамором у загальний шум.

Пахло тут неймовірно — свіжим хлібом, щойно спеченим, з хрусткою скоринкою; смаженим м'ясом, яке шкварчало на вогнищах; яблуками, медом, димом, травами, квітами, кінським гноєм, потом, шкірою, воском. Ці запахи змішувались, переплітались, утворюючи неповторний аромат, від якого паморочилось у голові.

— Нічого собі, — видихнув Фінн, крутячи головою на всі боки. — Я й забув, як це — бути серед людей. Скільки ж їх тут! Десятки! Сотні!

Біни визирали з-під куртки, вражено кліпаючи очима-ґудзиками. Вони ніколи не бачили стільки людей одразу, і це видовище їх одночасно і захоплювало, і лякало. Вони притискались до Фінна, шукаючи захисту.

— Ходімо на площу, — сказала Скай, оговтуючись першою. — Там ярмарок. Там і людей більше, і поговорити можна.

Вони рушили за натовпом, який ніс їх уперед, мов гірська річка.

Площа була величезною. Посередині височів старий дерев'яний колодязь, прикрашений різьбленням — дивовижними візерунками, що нагадували сонце, зірки, тварин, птахів, квіти. Навколо нього стояли довгі столи, за якими сиділи люди, їли, пили, голосно розмовляли, сміялись, сперечались, ділились новинами.

Навколо площі розташувались крамнички та намети — хтось продавав тканини, хтось глиняний посуд, хтось свіжі фрукти й овочі, хтось м'ясо, хтось рибу, хтось прикраси з бурштину та срібла. Усе це рясніло барвами, звуками, запахами, рухом.

У самому центрі площі стояла сцена, на якій грали музики — скрипка, цимбали, сопілка, бубон. Вони грали так завзято, так весело, що ноги самі пускалися в танок. Навколо сцени танцювали люди — молоді й старі, вони кружляли, плескали в долоні, сміялись, забуваючи про все на світі.

— Ярмарок, — прошепотів Фінн. — Справжній ярмарок. Як у дитинстві.

Вони завмерли, вбираючи в себе це видовище. Біни вилізли з-під куртки і тепер сиділи на плечах у Фінна, крутячи головами на всі боки, намагаючись нічого не пропустити.

— Треба знайти паб, — сказала Скай, оговтуючись першою. — Там завжди найбільше людей і найбільше розмов.

Вони рушили вздовж крамничок, роздивляючись товари. Скай на мить затрималась біля жінки, яка продавала вишиті сорочки — такі гарні, що аж дух перехоплювало. Червоні, чорні, сині візерунки вкривали біле полотно, розповідаючи якісь давні історії. Але вона згадала, що в них немає грошей, і пішла далі.

Фінн зупинився біля намету зі смаколиками — там продавали медові пряники у формі птахів та звірів, горіхи в цукрі, сушені фрукти, пастилу, запашне печиво з маком. Він дивився на все це голодними очима, ковтаючи слину.