Початок кінця

Раптом ключик на шиї Скай став гарячим.

Спочатку ледь помітно — просто теплішим за звичайне. Але за кілька секунд він розпалився так, ніби його щойно вийняли з вогню.

— Ай! — Скай рвучко схопилась, намагаючись зірвати ключ, але шкіра під ним уже почервоніла. — Він пече!

— Стій! — Джейс схопив її за руки. — Не чіпай! Якщо він реагує, значить, так треба.

— Але боляче!

— Терпи. Подивись на нього.

Скай розтиснула пальці і подивилась на ключ. Він світився — яскраво-золотим, майже білим світлом. І в цьому світлі почали з'являтись знаки.

Ті самі, що були на щоденнику. На дверях у підземеллі. На всьому, що пов'язане з Анікою.

— Він щось показує, — видихнула Скай. — Але що?

— Можливо, карту, — припустив Джейс. — Або послання.

Світло пульсувало в ритмі її серця. Скай відчувала, як ключ вібрує, ніби намагається щось сказати.

І раптом вона побачила.

Не очима — внутрішнім зором. Перед нею постала карта. Не Академії — іншого місця. Старий будинок, оточений лісом. Знайомий будинок.

Її дім. Той, де вона виросла з бабусею й дідусем.

— Він показує дорогу додому, — прошепотіла Скай. — Туди, де я жила.

— Навіщо?

— Не знаю. Але… там щось є. Те, що мама хотіла, щоб я знайшла.

Світло згасло так само раптово, як і спалахнуло. Ключ знову став звичайним металом, тільки теплим на дотик.

Скай важко дихала, дивлячись на нього.

— Тобі треба їхати, — тихо сказав Джейс.

— Знаю.

— Я з тобою.

Вона подивилась на нього.

— А Академія?

— Академія нікуди не дінеться. А ти — можеш.

Він усміхнувся, і Скай зрозуміла, що не одна. Що він завжди буде поруч.

***
 

8:00. Кабінет Сільвера.

— Їхати? — перепитав Сільвер, коли вони розповіли йому про нічні події. — Зараз? У розпал навчального року?

— Ключ показав мені дорогу додому, — твердо відповіла Скай. — Там щось є. Те, що мама хотіла, щоб я знайшла.

— І ти думаєш, що це безпечно?

— Ні. Але якщо я не поїду, то ніколи не дізнаюсь правди.

Сільвер довго дивився на неї. Потім на Джейса, який стояв поруч із нею, мовчки підтримуючи.

— Ти така ж, як вона, — нарешті сказав він. — Така ж вперта. Така ж смілива. Така ж нерозумна.

— Дякую, — усміхнулась Скай.

— Це не комплімент.

— А я візьму як комплімент.

Фінн, який сидів у кутку з Бінами, раптом озвався:

— Якщо вона їде, я їду. Біни без мене не впораються.

— І я, — додала Лів. — Рослини кажуть, що дорога буде небезпечною. Вам знадобиться той, хто чує невидиме.

Коул мовчки кивнув.

Скай подивилась на своїх друзів. На Джейса. На Сільвера.

— Дякую, — тихо сказала вона. — Але це мій шлях.

— Наш, — поправив Джейс. — Ми разом, пам'ятаєш?

Вона кивнула.

— Разом.

***
 

12:00. Збори.

Вони вирушали завтра вранці. Сільвер видав їм стару карту, трохи грошей і захисний амулет — про всяк випадок.

— Тримай, — сказав він, простягаючи Скай невеликий мішечок. — Якщо буде зовсім погано — кинь під ноги. Це створить бар'єр на кілька хвилин.

— Дякую.

— Поверніться живими. Усі.

Скай сховала амулет у кишеню.

Увечері вони зібрались у кімнаті Джейса — усі п'ятеро. Біни бігали по підлозі, женучись за уявною мишею. Лів розкладала якісь трави, пояснюючи, що вони допомагають від утоми. Фінн жартував, Коул мовчки сидів у кутку, але його присутність заспокоювала.

— Слухайте, — сказала Скай. — Я не знаю, що ми там знайдемо. Але якщо хтось хоче залишитись…

— Ніхто не хоче, — перебив Фінн. — Так що навіть не починай.

— Але це небезпечно.

— А жити — це безпечно? — спитала Лів. — Ми в Академії, де на нас нападають, палять гуртожитки, а лідери ордену приходять на каву. Якщо ти хочеш безпеки — тобі не до нас.

Скай засміялась.

— Ви неймовірні.

— Знаємо, — кивнув Фінн. — Біни теж.

Біни замурчали, ніби підтверджуючи.

***
 

Ніч перед від'їздом.

Скай не могла заснути. Вона лежала на ліжку, дивилась у стелю і думала про завтрашній день. Про бабусю й дідуся, яких не бачила кілька місяців. Про будинок, де минуло її дитинство. Про те, що може знайти.

Джейс, як завжди, був поруч. Він сидів у кріслі, читаючи ту саму книгу, але Скай знала, що він не читає — просто чекає, поки вона засне.

— Іди сюди, — покликала вона.

Він підійшов, ліг поруч, обійняв її.

— Боїшся? — спитав він.

— Дуже.

— Я теж.

Вона притулилась до нього.

— Але разом ми впораємось, так?

— Так.

Він поцілував її в маківку.

— Спи. Завтра довгий день.

Скай заплющила очі. І цього разу їй нічого не снилось. Тільки спокій.

***
 

Ранок. Від'їзд.

Вони вийшли з Академії, коли сонце тільки піднімалось. На подвір'ї їх чекав сюрприз.

Даріус.

Він стояв біля воріт з невеликим мішком у руках.

— Я знав, що ви підете, — сказав він. — І знаю, куди.

— Звідки? — насторожився Джейс.

— Бо ключ показує дорогу не тільки їй. Я відчув це тієї самої ночі.

Він простягнув мішок Скай.

— Там їжа, вода і дещо для захисту. І лист. Якщо зустрінете проблеми — киньте його у вогонь. Я прийду.

Скай дивилась на нього і не знала, що думати.

— Чому ти допомагаєш? — спитала вона.

— Тому що обіцяв Аніці. Тому що ти — її донька. І тому що я вірю в тебе.

Він усміхнувся.

— Їдьте. І бережіть одне одного.

Скай кивнула. Вона все ще не довіряла йому повністю, але відчувала — він щирий.

Вони рушили в дорогу.

***
 

Перші години подорожі.

Ліс зустрів їх прохолодою і запахом сосен. Дорога була вузькою, зарослою травою — нею давно ніхто не ходив.

— Скільки нам іти? — спитав Фінн, пересаджуючи Бінів з плеча на плече.

— Кілька днів, — відповіла Скай. — Якщо не заблукаємо.