Початок великої гри

Вода спадала повільно, неохоче, ніби їй теж хотілось залишитись у цьому світі, подихати нічним повітрям, відчути холод на каменях. Вона залишала після себе мокру землю, збиту траву, переляканих ворогів, які тікали в темряву, і тишу.

Таку тишу, що в ній можна було почути, як б'ється серце.

Скай стояла посеред подвір'я, важко дихаючи, і дивилась, як останні краплі падають на бруківку. Іскри на її пальцях повільно згасали, але тепло в грудях залишалось. Воно було схоже на маленьке сонце, яке раптом запалили всередині.

— Це було... — почав Фінн і замовк, не знайшовши слів.

— Неймовірно, — закінчила Лів. Вона сиділа на землі, притулившись до Коула, і важко дихала. Біни — обоє — згорнулись у неї на колінах і тремтіли, хоч битва вже скінчилась.

— Вона врятувала нас, — тихо сказав Коул. — Вода. Вона прийшла сама.

— Не сама, — заперечив Сільвер.

Він стояв трохи осторонь, спираючись на стару колону. Його обличчя було блідим, а в очах стояв дивний блиск — не біль, не втома. Щось інше. Схоже на надію.

— Вона прийшла, бо Скай покликала, — сказав він. — Не словами. Не думками. Самим єством. Вода відчула в ній Еліанну. І прийшла на допомогу.

Скай подивилась на свої руки. Вони виглядали звичайними. Тільки ключик на шиї ще горів теплом.

— Але я нічого не робила, — розгублено сказала вона. — Я просто... хотіла, щоб ми вижили.

— Це і є справжня магія Перших, — пояснив Сільвер. — Не заклинання, не формули, не жести. Бажання. Чисте, сильне, справжнє. Ти хотіла захистити друзів — і вода відповіла.

Джейс підійшов до Скай, обережно торкнувся її плеча.

— Ти як?

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Здається, жива. Але все тремтить всередині.

Він обійняв її, і вона дозволила собі на мить заплющити очі й просто бути. Поруч із ним навіть страх здавався меншим.

Раптом тишу розірвав звук кроків.

Усі напружились, але це був не ворог. З темряви вибігли викладачі — пані Морріган, старий ректор, ще кілька людей у мантіях. Вони зупинились, побачивши розгромлене подвір'я, мокрі камені, сліди битви.

— Що тут сталося? — грізно спитав ректор.

Сільвер вийшов уперед.

— Орден напав на Академію, — спокійно сказав він. — Студенти захищались.

— Орден? — перепитала пані Морріган. — Але ж вони зникли сотні років тому.

— Вони не зникли. Вони чекали.

Ректор уважно подивився на Скай, на Джейса, на інших. Його погляд зупинився на ключику, який все ще ледь помітно світився.

— Ви, — сказав він. — Ви та дівчина, яку прийняли без дару.

— Так, — тихо відповіла Скай.

— І ви стоїте тут, жива, після нападу десятків магів?

Вона не знала, що відповісти. Але Сільвер знову втрутився:

— Вона не без дару, ректоре. Вона — Перша.

Настала тиша. Така глибока, що чути було, як десь далеко падає листок.

— Це неможливо, — прошепотіла пані Морріган. — Перших знищили.

— Не всіх, — заперечив Сільвер. — Еліанна була Першою. І її дар перейшов до цієї дівчини.

Ректор дивився на Скай довго, дуже довго. А потім зробив те, чого ніхто не очікував.

Він вклонився.

— Простіть нас, — тихо сказав він. — Ми не знали. Ми думали, що випадковість, що помилка в документах... Але ви тут не випадково.

Скай розгубилась.

— Я... я не...

— Ви врятували Академію сьогодні, — перебив він. — І ми перед вами у боргу.

Вона не знала, що відповісти. Джейс стиснув її руку — мовчки, але підтримуючи.

***
 

2:30. Кабінет ректора.

Їх запросили всередину — усіх, хто брав участь у битві. Скай, Джейс, Фінн, Лів, Коул, Сільвер. Біни теж були з ними — Фінн відмовився їх залишати.

Кабінет ректора виявився величезним, заставленим старовинними книгами, картами, магічними артефактами. У центрі стояв довгий стіл, за яким зібрались викладачі.

— Розкажіть усе, — сказав ректор. — З початку.

І Скай розповіла.

Про сни, що переслідували її сім років. Про ключик. Про зустріч із Джейсом. Про пожежу. Про підземелля, озеро, Еліанну, Адріана. Про те, як вона кинула ключ у воду, а він повернувся. Про дар, що прокинувся. Про Сільвера, який чекав двісті років. Про сьогоднішню ніч, про воду, що прийшла на допомогу.

Коли вона закінчила, у кабінеті запала тиша.

— Це неймовірно, — нарешті сказала пані Морріган. — Але я вірю. Вода не могла прийти сама. Тільки справжня сила Перших здатна на таке.

— Орден не відступить, — додав інший викладач. — Вони втратили сьогодні, але повернуться.

— Ми знаємо, — відповів Сільвер. — І тому ми повинні готуватись.

Ректор кивнув.

— Відтепер Академія буде захищати вас, Скай. Ви — найцінніше, що в нас є.

— А мої друзі? — швидко спитала вона. — Вони теж у небезпеці.

— Вони отримають захист. І повагу, яку заслуговують.

Фінн широко усміхнувся. Лів радісно пирхнула. Коул тільки кивнув, але в очах у нього теж блиснуло щось тепле.

***
 

5:00. Світанок.

Вони вийшли з кабінету ректора, коли небо вже почало світлішати. Скай ледь трималась на ногах — втома накривала важкою хвилею, заливаючи кожну клітину.

— Треба поспати, — сказав Джейс. — Хоч трохи.

— Знаю. Але боюсь, що якщо заплющу очі, не розплющу їх більше.

Він усміхнувся.

— Я поруч. Розбудити?

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він провів її до нової кімнати — тепер Скай дали окреме приміщення в головному корпусі, подалі від небезпеки. Вона впала на ліжко, не роздягаючись, і заплющила очі.

Джейс сів поруч, узяв її за руку.

— Спи, — тихо сказав він. — Я тут.

Іскри на її пальцях затанцювали — слабкі, задоволені, спокійні. Вони теж втомились.

Скай заснула за мить.

***
 

12:00. День.

Вона прокинулась від того, що сонце світило просто в обличчя. Розплющила очі й побачила Джейса — він сидів у тому самому кріслі, тримаючи її за руку, і дрімав.

Він справді не пішов.