Ніч на цвинтарі

День пролетів як одна довга мить.

Скай не могла знайти собі місця. Вона намагалась читати підручники, але букви розпливались перед очима. Намагалась говорити з Фінном, але думки весь час повертались до майбутньої ночі. Намагалась не думати про Джейса — але це було неможливо.

Він був поруч увесь день. Мовчки, але присутньо. Іноді брав за руку, іноді просто дивився. І в цьому погляді було все: страх, ніжність, рішучість.

— Перестань, — нарешті сказала Скай, коли вони сиділи в їдальні, намагаючись з'їсти хоч щось.

— Що перестати?

— Дивитись на мене так, ніби я вже мертва.

Він здригнувся.

— Вибач. Я просто... я боюся.

— Я теж. Але якщо ми не підемо, вони прийдуть самі. І тоді постраждають інші. Фінн, Лів, Коул... усі.

Він кивнув, стискаючи її пальці.

— Ти права. Але обіцяй мені одне.

— Що?

— Якщо стане небезпечно — тікай. Не геройствуй. Просто тікай.

Скай хотіла заперечити, але побачила в його очах такий біль, що тільки кивнула.

— Обіцяю.

***
 

23:30. Збір біля старої вежі.

Сільвер чекав на них у тіні. Він тримав у руках невеликий мішечок, який простягнув Скай.

— Що це?

— Захисний амулет. Якщо буде зовсім погано, кинь його під ноги. Він створить бар'єр на кілька хвилин. Цього має вистачити, щоб втекти.

Скай сховала мішечок у кишеню.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто поверніться живими.

Він подивився на Джейса.

— Бережи її. Вона тепер — найцінніше, що в нас є.

— Я знаю, — тихо відповів Джейс.

Вони рушили в ніч.

***
 

Старий цвинтар знаходився за кілометр від Академії, на пагорбі, порослому старими дубами. Могили тут були давні — деяким понад двісті років. Кам'яні хрести поросли мохом, імена стерлись, і тільки вітер знав, хто тут спочиває.

— Моторошне місце, — прошепотів Фінн, який наполіг, що піде з ними. — Як у фільмах жахів.

— Не навроч, — буркнув Джейс.

Біни на плечах у Фінна напружено мурчали — не заспокійливо, а тривожно. Вони відчували небезпеку задовго до того, як вона ставала видимою.

— Там, — показала Скай.

Далеко, біля найстарішої могили, горіло світло. Не вогонь — дивне бліде сяйво, яке освітлювало постаті. Їх було шестеро. Троє з Академії — ті самі, що вчора в вежі. І ще троє — незнайомці в темних плащах.

— Вони, — видихнув Джейс. — Треба підійти ближче.

Вони обережно прокрались між могилами, ховаючись за старими надгробками. Голоси ставали чутнішими.

— ...вона отримала дар. Ми не знаємо, наскільки він сильний.

— Це не має значення. Еліанна була найсильнішою. Її дар у будь-якому тілі — загроза.

— Що робити?

— Знищити дівчину. І всіх, хто її захищає.

Скай відчула, як іскри спалахнули всередині. Гнів — гарячий, лютий — вимагав виходу.

— Тихо, — прошепотів Джейс, стискаючи її руку. — Не зараз.

— Але вони...

— Я знаю. Але якщо ми вийдемо зараз, нас уб'ють. Їх шестеро.

Вона закусила губу, намагаючись заспокоїтись.

— Що ще? — спитав один із незнайомців.

— Дар Еліанни не може існувати сам по собі. Йому потрібен носій. Якщо ми знищимо дівчину, дар повернеться туди, звідки прийшов.

— І де це?

— У підземеллі під Академією. Там, де колись стратили Еліанну.

Скай переглянулась з Джейсом. Вони вже були там. Вони бачили озеро. Але нічого більше.

— Ми маємо діяти швидко, — сказав напевно головний. — Завтра вночі. Вони не чекають.

— А студенти?

— Знищити всіх, хто стане на заваді. Особливо тих трьох, що були в вежі.

Скай відчула, як холод пробіг по спині. Вони знають. Вони знають, хто стежив.

— Треба йти, — прошепотів Фінн. — Зараз.

Вони почали відповзати назад, але один із каменів під ногою Скай раптом зрушив і з гуркотом покотився вниз.

Голоси стихли.

— Хто там? — пролунало в темряві.

— Тікаємо! — крикнув Джейс.

Вони кинулись бігти між могилами. Позаду залунали крики, засвітились вогні — магічні, сліпучі.

— Сюди! — Фінн показав на густі кущі.

Вони пірнули в них, продираючись крізь гілки. Біни мурчали так голосно, що, здавалось, їх чує весь цвинтар.

Раптом перед ними виросла постать.

Один із незнайомців у плащі.

— Попались, — прошипів він, простягаючи руку.

Скай не думала. Вона просто викинула вперед руки — і іскри вирвались назовні. Не маленькі, не ніжні — величезні, люті, вони вдарили в незнайомця з такою силою, що він відлетів на кілька метрів і впав без руху.

— Біжіть! — крикнула вона.

Вони бігли, не зупиняючись. Гілки хльостали по обличчю, ноги заплутувались у траві, серця калатали десь у горлі.

Коли вони вибігли на дорогу до Академії, переслідувачі відстали.

Скай упала на коліна, важко дихаючи. Руки тремтіли. Іскри все ще танцювали на пальцях, але повільно згасали.

— Ти в порядку? — Джейс опустився поруч.

— Так... здається.

— Що це було? — видихнув Фінн, тримаючи Бінів, які нервово перебирали лапками. — Ти його просто... знесла.

— Я не знаю. Воно само вирвалось.

Вона подивилась на свої руки. Вони виглядали звичайними. Але всередині вирувала сила — справжня, могутня, небезпечна.

***
 

2:30. Кабінет Сільвера.

Вони розповіли все. Сільвер слухав мовчки, тільки іноді кивав.

— Завтра вночі, — сказав він, коли вони закінчили. — У них завтра вночі щось важливе. Ми маємо бути готові.

— До чого? — спитала Скай.

— До битви. Вони прийдуть по тебе. І цього разу не відступлять.

Він підійшов до вікна, подивився на небо.

— У вас є доба. За цей час я навчу тебе тому, чому мав би вчити місяцями. Ти готова?

Скай подивилась на Джейса. Він стиснув її руку.

— Готова, — твердо сказала вона.

***
 

Ранок. Понеділок.

Академія прокинулась, не знаючи, що цей день стане останнім для багатьох ілюзій.

Скай сиділа на підвіконні в кабінеті Сільвера, дивилась, як студенти поспішають на пари, і думала про те, що деякі з них уже не побачать завтрашнього ранку.