Дотик, який неможливо пояснити

Скай прокинулась із відчуттям, що щось змінилось.

Це не було страхом чи тривогою — скоріше легким поколюванням під шкірою, ніби вона проспала все життя й нарешті розплющила очі. Вона лежала на своєму рипучому ліжку, дивилась у тріснуту стелю й намагалась згадати, чи це сон, чи реальність.

Іскри.

Вона різко сіла, піднесла руки до обличчя.

На долонях нічого не було. Звичайна шкіра, звичайні пальці, звичайна дівчина. Ніякої магії.

— Приснилось, — видихнула вона.

Але в цю мить ключик на її шиї став теплим. Теплим, але не гарячим — так, ніби хтось обережно нагадував: «Я тут. Я пам'ятаю. Ти не вигадала».

Скай торкнулась металу. Він був звичайним — старим, трохи пожовклим, із химерним візерунком, який уже нічого не відмикав. Але тепер він відчувався як частина її. Ніби проріс у шкіру, у серце, у саму сутність.

— Що ти таке? — прошепотіла вона. — І що я тепер таке?

Ключ мовчав. Але Скай чомусь здалося, що він усміхається.

—

Сніданок в Академії був гамірним, як завжди.

Скай сиділа за столом «особливих» разом із Фінном, Коулом, Лів та іншими, кого доля зібрала в цьому дивному куточку магічного світу. Бін-старший і Бін-молодший сиділи на столі й уважно вивчали тарілки з вівсянкою, ніби чекали, що каша от-от почне танцювати.

— Ти виглядаєш інакше, — сказала Лів, уважно вдивляючись у Скай.

— В сенсі?

— Не знаю. Світишся, чи що. Ніби... ну, ніби ти закохалась, але це не зовсім те.

Фінн пирснув у склянку з соком.

— Лів, ти не можеш казати людям такі речі просто посеред сніданку.

— Чому? — щиро здивувалась вона. — Це ж правда. Вона світиться. Я бачу.

Скай почервоніла.

— Я не свічусь. Просто... багато думала останнім часом.

— Про кого? — підморгнув Коул.

— Про життя! — відрізала Скай. — Про вічність, про сенс буття, про...

— Про Джейса, — закінчив Фінн. — Вона думала про Джейса.

Біни замурчали, ніби підтверджуючи.

Скай хотіла обуритись, але в цю мить у її свідомість увірвалось щось дивне.

Картинка.

Вона побачила Джейса. Він сидів за столом повітряників за метрів двадцять від неї. Але вона бачила його так, ніби він був поруч. Кожну деталь. Кожен порух. І головне — вона відчувала його настрій.

Він хвилювався.

Дуже.

І дивився на неї.

Скай різко обернулась. Їхні погляди зустрілись — і вона побачила, як він злегка почервонів і відвів очі.

— Що це було? — прошепотіла вона.

— Ти про що? — спитав Фінн.

— Я... я побачила його. Не очима. В голові. І відчула, що він хвилюється.

За столом запала тиша.

— Це твій новий дар? — обережно спитав Коул.

— Не знаю. Я думала, мені наснилось. Ті іскри вчора...

— Які іскри? — Лів аж підскочила. — Ти щось приховуєш? Розказуй!

І Скай розповіла. Про озеро, про Еліанну, про Адріана, про ключ, про те, як вона кинула його у воду, а він повернувся. Про іскри, які танцювали на її долонях.

Коли вона закінчила, за столом було тихо. Навіть Біни перестали мурчати.

— Тобто, — повільно сказала Лів, — ти хочеш сказати, що вночі, поки ми спали, ви з Джейсом і Фінном спустились під Академію, знайшли озеро, зустріли привида першої ректорки, потім її коханого, вмовили їх обох піти у спокій, і тепер у тебе з'явилась магія?

— Ем... так? — невпевнено сказала Скай.

— І ти мовчала?! — вигукнула Лів так голосно, що сусідні столи обернулись.

— Я думала, це сон!

— Сон? Ти думала, що врятувати Академію від двох століть прокляття — це сон?

— Ну... таке іноді трапляється?

Коул розсміявся. Фінн захитав головою. А Лів просто втупилась у Скай з виразом «ти моя героїня і я ніколи цього не забуду».

— І що тепер? — спитала вона. — Що ти вмієш?

Скай замислилась.

— Не знаю. Я бачила Джейса в голові щойно. І відчула його емоції. А вчора були іскри. Але зараз... нічого.

Вона простягнула руку, зосередилась. Нічого.

— Можливо, це нестабільно, — сказав Коул. — Новий дар завжди важко контролювати. Тобі треба вчитись.

— Вчитись? В кого? Тут немає викладачів для «сірих» із раптовою магією.

— Можливо, є, — загадково сказала Лів. — Я чула, що в Академії є один дивний викладач. Він ніколи не показує свою магію, але кажуть, він знає більше за всіх інших. І він бере тільки особливих учнів.

— Хто він?

— Містер Сільвер. Викладає історію магії. Але до нього не потрапити просто так. Він сам обирає.

Скай замислилась. Історія магії — це те, що їй зараз дуже потрібно. Бо вона досі не розуміла, що саме з нею сталося.

—

Після сніданку вона вирішила знайти Джейса.

Він чекав на неї біля входу в бібліотеку — там само, де вони зустрічались учора. Побачивши її, він усміхнувся, і в Скай від цієї усмішки перехопило подих.

— Привіт, — сказав він. — Як ти?

— Дивно, — чесно відповіла вона. — У мене в голові щойно був ти.

Він здивовано підняв брову.

— В хорошому сенсі?

— Я побачила тебе. І відчула, що ти хвилюєшся. Це спрацювало, коли я на тебе подивилась. Ніби наші думки з'єднались на секунду.

Джейс завмер.

— Ти серйозно?

— Так. І я не знаю, що це означає.

Він підійшов ближче. Так близько, що вона відчула тепло його тіла.

— А спробуй ще, — тихо сказав він. — Просто подивись на мене і спробуй.

Скай зосередилась. Дивилась у його сірі очі — і намагалась пробитись крізь них у його думки.

Спочатку нічого не відбувалось. А потім — повільно, обережно — перед нею почали з'являтись картинки.

Він думав про неї. Про те, як вона вчора кинула ключ. Про те, як він злякався, коли привид схопив її. Про те, як він хоче торкнутись її обличчя. Про те, як боїться, що вона зникне.

Скай почервоніла.

— Досить, — видихнула вона. — Я... я все бачу.

Джейс зніяковів.

— Що саме?

— Усе, — вона опустила очі. — Ти думаєш про мене. Багато.

Він замовк на мить. А потім зробив те, чого вона зовсім не очікувала.