Таємниця старого щоденника

Ранок після розмови з бібліотекарем видався дивним.

Скай прокинулась із відчуттям, що вона не спала зовсім. Тіло було важким, голова — порожньою, а перед очима все ще стояло те озеро. Чорна вода. Обличчя під водою. І той голос: «Ти заплатиш ціну».

Вона сіла на ліжку, провела долонею по обличчю. Бін уже сидів на підвіконні й уважно спостерігав за нею. Сьогодні він був без звуку — просто дивився своїми очима-ґудзиками, і в цьому погляді читалося щось надто людське. Ніби він знав більше, ніж показував.

— Ти теж усе розумієш? — тихо спитала Скай. — Чи тільки вдаєш?

Бін кліпнув. Це могло бути відповіддю. А могло бути просто випадковістю.

Скай підвелась, підійшла до вікна. На подвір'ї Академії вже кипіло життя. Студенти поспішали на перші лекції. Хтось літав, користуючись магією повітря, хтось запалював вогники просто в повітрі, хтось ніс у руках квіти, які розквітали просто на очах.

Звичайний ранок у незвичайному місці.

Скай торкнулась ключика на шиї. Він знову був теплим. Навіть гарячим. Ніби реагував на щось, чого вона не відчувала.

— Що ти таке? — прошепотіла вона. — І чому я?

Ключ не відповів. Звісно.

У двері обережно постукали.

— Відчинено.

Увійшов Фінн. Сьогодні він виглядав стурбованим — навіть більше, ніж зазвичай. Його руде волосся стирчало на всі боки, а Бін-молодший на плечі нервово перебирав лапками.

— Ти чула? — спитав він без вітання.

— Що?

— Ще один студент зник. Не просто втратив силу — зник. Учора ввечері був у кімнаті, а вранці — тільки попіл на ліжку.

Скай відчула, як у грудях похололо.

— Попіл?

— Так. Ніби він згорів зсередини. Але вогню не було. Викладачі мовчать, але всі знають. Щось відбувається. І це щось стає швидшим.

Вона сіла на ліжко. Руки трохи тремтіли.

— Це вона, — тихо сказала Скай. — Жінка зі сну. Еліанна. Вона забирає їх.

Фінн уважно подивився на неї.

— Звідки ти знаєш ім'я?

І Скай розповіла. Про бібліотеку, про Озеро Пам'яті, про старого бібліотекаря, про те, що вона і Джейс — ключі.

Фінн слухав мовчки. Його обличчя ставало все блідішим.

— Отже, ти хочеш сказати, що під Академією є озеро, в якому живе привид першої ректорки, і вона чекає, поки ви з Джейсом зробите якийсь вибір, щоб або зникнути назавжди, або знищити все?

— Якщо коротко — так.

Фінн свиснув.

— А ти вмієш знайомитись, Скай. Усього два дні в Академії — а вже втягнула нас у війну з привидами.

— Я не втягувала! — образилась вона. — Це само втягнулось.

— Самовтягувальний апокаліпсис. Чудово, — Фінн зітхнув. — І що будемо робити?

— Не знаю. Але мені здається, нам треба більше інформації. Бібліотекар сказав, що Еліанну стратили двісті років тому. Десь мають бути записи. Щоденники. Щось, що пояснить, що саме сталося.

— І де ми будемо шукати?

Скай замислилась. А потім її осяяло.

— У бібліотеці. Але не в тій, де всі бувають. У тій, куди нас водив бібліотекар. Там, під землею, є не тільки озеро. Там мають бути книги. Старі книги.

Фінн скривився.

— Ти хочеш знову спускатися туди? Добровільно?

— А в тебе є краща ідея?

Він помовчав. Потім зітхнув.

— Немає. Але якщо ми туди підемо, я візьму Біна-старшого і Біна-молодшого. Вони хоч трохи заспокоюють нерви.

*** 

Вони зустрілись біля входу в бібліотеку за годину.

Джейс уже чекав на них. Він стояв, притулившись до колони, і крутив у пальцях маленький вихор — просто так, від нервозності. Побачивши Скай, він випростався.

— Фінн розповів, — сказав він коротко. — Я з вами.

— Ти впевнений? — спитала Скай. — Там може бути небезпечно.

Джейс посміхнувся — тією самою посмішкою, від якої в неї всередині щось переверталось.

— Я завжди в небезпеці. Це моє звичне середовище.

Вона хотіла відповісти, але в цю мить двері бібліотеки відчинились. На порозі стояв старий бібліотекар. Він дивився на них так, ніби знав, що вони прийдуть.

— Чекав, — сказав він. — Заходьте.

Вони пройшли за ним через головну залу, повз стелажі з книгами, повз студентів, які навіть не підняли голів. Бібліотекар підійшов до тих самих прихованих дверей за старою шафою.

— Далі я не піду, — сказав він. — Там ваш шлях. Але запам'ятайте: не торкайтесь нічого без потреби. Не пийте воду з озера. І не дивіться у воду довше, ніж треба. Вона запам'ятовує.

— Хто? — спитав Фінн.

— Вода. Вона пам'ятає все. І вона може показати вам те, чого ви не готові побачити.

Він розчинив двері, і вони ступили в темряву.

*** 

Спуск був довшим, ніж минулого разу.

Або Скай просто здавалося, бо тепер поруч були Фінн і Джейс. Біни — обидва — сиділи на плечах у Фінна і тихенько мурчали, створюючи заспокійливу вібрацію. Джейс ішов поруч, і його плече іноді торкалось її плеча. Кожен такий дотик віддавався дрібними іскрами десь під ребрами.

Сходи закінчились. Вони опинились у тій самій круглій залі з озером посередині.

— Нічого собі, — прошепотів Фінн. — Я думав, ти перебільшуєш.

Вода в озері була спокійною. Дзеркальною. В ній відбивалося блакитне сяйво, що лилося невідомо звідки.

— Дивіться, — тихо сказав Джейс.

Він показав на стіну. Там, куди не потрапляло світло, виднілися двері. Не помітні, якщо спеціально не шукати.

Вони підійшли ближче. Двері були дерев'яні, старі, потемнілі від часу. На них висів замок — величезний, металевий, із химерним візерунком.

Скай завмерла.

Візерунок на замку точно повторював візерунок на її ключику.

— О ні, — видихнула вона. — Тільки не це.

— Що? — не зрозумів Фінн.

Вона дістала ключика з-під футболки. Піднесла до замка.

Вони збігались. Ідеально.

— Спробуй, — сказав Джейс.

Скай вагалась. Щось у цьому було неправильне. Ніби вона робила крок, після якого не можна повернутись.

— Якщо не спробуємо, не дізнаємось, — тихо додала вона.