Доторк, якого не мало бути

Гуртожиток для «особливих» студентів розташовувався у найстарішому крилі Академії. Колись тут, казали, тримали прислугу. Тепер селили тих, хто не вписувався в ідеальну картинку школи магії.

Скай отримала кімнату на п'ятому поверсі — крихітну, з одним вікном, що виходило на цегляну стіну. У кімнаті пахло пилом і старими книгами, хоча книг тут не було. Ліжко рипіло при найменшому русі. На стіні висіла єдина прикраса — старий плакат із краєвидом океану.

— Затишно, — сказала Скай без особливого ентузіазму.

Фінн стояв у дверях, тримаючи Біна на руках.

— Не переймайся. Моя кімната точно така сама, тільки вікно виходить на сміттєзвалище. Тут головне — не впадати у відчай. І не звертати уваги на те, що казатимуть інші.

— А що вони казатимуть?

Фінн зітхнув.

— Різне. Що ми займаємо чужі місця. Що Академія приймає «сірих» тільки через те, що уряд доплачує. Що від нас немає користі. Ти ж знаєш, як це буває.

Скай знала. Вона все життя чула це від сусідів, від вчителів, навіть від власних батьків, які так і не зрозуміли, чому їхня донька не отримала «нормальний» дар.

— Але ж ми не «сірі», — тихо сказала вона. — Ми просто… інші.

— Інші — це страшно, — Фінн посміхнувся, але посмішка вийшла сумною. — Ласкаво просимо до клубу, Скай. Тут затишно, тісно і трохи самотньо. Але Бін мурчить, тож ми якось виживемо.

Він пішов, залишивши її саму. Скай лягла на рипуче ліжко і заплющила очі. Перед внутрішнім зором одразу з'явився ВІН — Джейс. Його очі, його голос, його попередження: «Тримайся від мене подалі».

— Легко сказати, — прошепотіла вона в порожнечу. — Коли ти снишся мені сім років.

*** 

Вечеря в Академії була видовищем, яке варто було побачити.

Величезна зала, прикрашена гербами чотирьох стихій. Довгі столи, за якими сиділи студенти. Над деякими з них тремтіло повітря — повітряники не могли всидіти на місці. Інші гралися з вогнем, запалюючи свічки просто в повітрі. Водяники створювали фонтани зі склянок. Земляники прикрашали столи живими квітами, які розквітали просто на очах.

А в самому кутку, за найменшим столом, сиділи «особливі».

Скай нарахувала їх семеро. Двоє хлопців і п'ятеро дівчат. Усі з однаково відстороненими обличчями, ніби вони вже звикли, що на них дивляться, але ніхто не підходить.

Вона сіла поруч із Фінном. Бін влаштувався на столі і почав уважно вивчати тарілку з супом.

— Не раджу, — прошепотів хлопець навпроти. Високий, худий, з глибокими темними очима. — Бін одного разу спробував локшину. Потім три дні мурчав безперестанку, а з нього вилітали мильні бульбашки. Кумедно, але їсти перехотілося назавжди.

Скай посміхнулась.

— Я Скай.

— Коул, — кивнув хлопець. — Ти нова? Чому ти «особлива»?

Пряме запитання. Без осуду, просто цікавість.

— Я не знаю, — чесно відповіла Скай. — У мене немає стихії. Але мене прийняли. А ви?

Коул на мить завагався. Потім підняв руку. На його долоні з'явилась маленька тінь — не просто відсутність світла, а жива, пульсуюча темрява, яка повільно оберталась навколо пальців.

— Я тіньовик, — сказав він. — Мій дар — бачити те, що приховано. І іноді — забирати це. Але це небезпечно. Тому я тут. Щоб навчитись контролювати.

Скай дивилась на тінь, і в неї перехопило подих. Вона відчула, як щось у її грудях відгукнулось на цю темряву. Ніби вони були споріднені.

— А ще він чудово готує каву, — додала дівчина поруч. Блондинка з кумедними кучериками. — Я Лів. Я чую розмови рослин. Вони неймовірно нудні, до речі. Тільки й говорять, що про сонце, воду та добрива.

Скай розсміялась. Вперше за довгий час.

Але сміх завмер, коли вона відчула чийсь погляд.

Джейс сидів за столом повітряників. Він не їв. Він просто дивився на неї. І в цьому погляді було щось таке, від чого в неї похололо всередині, а потім одразу ж спалахнуло.

Їхні очі зустрілись.

Вітер у залі здійнявся раптово. Скай відчула, як її волосся злетіло в повітря. Чиїсь тарілки впали. Хтось скрикнув.

Джейс різко відвів погляд. Вітер стих так само раптово, як і почався.

— Ого, — тихо сказав Коул. — Здається, ти комусь дуже подобаєшся.

— Здається, це проблема, — відповіла Скай, не відриваючи погляду від Джейса, який тепер дивився у свою тарілку, стискаючи виделку так, що кісточки побіліли.

***

Тієї ночі Скай не могла заснути.

Вона лежала на рипучому ліжку, дивилась у стелю і думала про нього. Про те, як він дивився на неї. Про те, як вітер слухався його почуттів. Про те, що він сказав: «Вітер штовхає мене до тебе».

— Дурень, — прошепотіла вона. — Якщо вітер штовхає, може, варто перестати опиратись?

Вона навіть не помітила, як заснула.

Їй наснилась вода.

Безкрайнє озеро під землею. Вода була темною, майже чорною, але в ній танцювали вогники — тисячі маленьких іскор, що підіймались із глибини.

Посередині озера стояла ВОНА. Жінка з дитячого сну.

— Ти прийшла, — сказала жінка. Її голос відлунював від стін, множився, заповнював собою все.

— Хто ви? — спитала Скай. Тепер вона не боялась. Вона хотіла знати.

— Я — та, кого зрадили. Та, кого забули. Та, чию силу розділили між собою, — жінка пливла до неї, не торкаючись води. — А ти — та, хто може все повернути.

— Я не розумію.

— Ти розумієш, — жінка зупинилась за крок. Її обличчя було молодим, але очі — старими. Бездонними. — Ти — ключ. І він — ключ. Разом ви можете відкрити те, що закрито століттями. Але будьте обережні. Ті, хто боїться правди, спробують вас знищити.

— Хто? — видихнула Скай.

— Ті, хто краде силу. Вони вже тут. Вони в Академії. І вони знають, що ти прийшла.

Жінка простягнула руку. Її пальці торкнулись чола Скай — і сон розірвався на тисячі скалок.

Скай схопилась на ліжку, важко дихаючи.

Було темно. Дуже темно.

А в кутку кімнати, біля шафи, стояла тінь. Не людина — просто темрява, що згустилась у форму. І вона дивилась на Скай.