Вхід для обраних

В Академію Чотирьох Вітрів вели троє воріт.
Одні палали червоним — для тих, хто носив у собі вогонь.
Другі були плетені з живої лози — для тих, хто чув голос землі.
Треті майже не видно — вони тремтіли від вітру, крізь них проходили лише обрані, ті, чия душа була легшою за повітря.

Для Скай не було жодних.

Вона стояла перед чорним службовим входом, через який завозили продукти й вивозили сміття. Сонце сюди майже не зазирало — тінь від головної вежі падала прямо на неї, ніби хтось поставив на дівчині жирну позначку: «Чужа».

— Ти тут когось чекаєш? — пролунало за спиною.

Скай обернулась. На купі старих ящиків сидів хлопець. Рудий, веснянкуватий, із кумедним виразом обличчя, ніби він щойно почув найкращий жарт у своєму житті. На його плечі сиділо щось неймовірне — пухнастий клубок сірого хутра з величезними очима-ґудзиками. Клубок мурчав, і від цього мурчання повітря навколо вібрувало, ніби хтось увімкнув маленький двигун.

— Я… — Скай розгубилась. — Я на навчання. Лист прийшов, а зустрічати ніхто не вийшов.

Хлопець зістрибнув з ящиків. Істота перелетіла на інше плече, не припиняючи мурчати.

— Ти, мабуть, Скай? — він підійшов ближче. — Я Фінн. А це Бін, — він кивнув на клубок. — Бін — дроід-емоціоналіст. Не питай, як він працює. Він просто відчуває людей і вмикає заспокійливу вібрацію, коли хтось нервує. Судячи з того, як голосно він мурчить, ти нервуєш дуже сильно.

Скай мимоволі посміхнулась.

— Я не нервую. Я просто… — вона завагалась. — Мене висадили за два кілометри звідси. Візник сказав, що «таким, як я», не місце біля головного входу.

Фінн зітхнув.

— Класика. «Такі, як ти». Він мав на увазі «сірих»?

— Я не «сіра», — заперечила Скай. Просто… у мене немає стихії. Я не чую землю, не керую водою, не запалюю вогонь і не літаю з вітром. Але я тут. Мене прийняли. Я маю право тут бути.

Фінн уважно подивився на неї. Бін перестав мурчати і насторожився.

— Знаєш, — тихо сказав Фінн, — я водяник. Найслабший на курсі. Моя вода не лікує, не б'є, не захищає. Вона просто… є. Крапля в морі. Тому я теж майже «сірий». Тільки мокрий.

Він простягнув руку, і на його долоні з'явилась маленька кулька води. Вона тремтіла, мерехтіла в тьмяному світлі, і чомусь Скай здалося, що ця крихітна крапля — найкрасивіше, що вона бачила за останній тиждень.

— Це неймовірно, — щиро сказала вона.

Фінн почервонів.

— Та ну, дурниця…

Він не договорив. Тому що в цю мить службові двері розчахнулись — і з них вийшов ВІН.

Скай забула, як дихати.

Він був високий. Дуже високий. Темне волосся трохи скуйовджене, ніби він щойно боровся з вітром — і переміг. Очі… вона не могла розібрати їхнього кольору здалеку, але відчувала його погляд фізично — ніби хтось провів пальцем уздовж хребта.

Він зупинився за крок від неї. І посміхнувся.

Та сама посмішка. Та, яку вона бачила уві сні сім років тому.

— Привіт, — сказав він. Голос низький, трохи хриплуватий, і в ньому чувся вітер — справжній, далекий, вільний. — Ти, мабуть, нова? Я чув, у нас поповнення серед «особливих» студентів.

Слово «особливих» він вимовив з такою інтонацією, що Скай не зрозуміла — це глузування чи комплімент.

— Я Скай, — сказала вона. Голос не здригнувся. Внутрішньо вона аплодувала собі.

— Джейс, — він простягнув руку. — І, судячи з того, як ти на мене дивишся, ти або бачила мій портрет у вітальні ректора, або в тебе до мене є якесь запитання.

Скай не взяла його руку. Вона дивилась йому в очі — і бачила той самий шторм, що й уві сні.

— Я бачила тебе, — сказала вона прямо. — Уві сні. Сім років тому.

Усмішка Джейса згасла. Він примружився, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Ти жартуєш.

— Ні.

— І що тобі наснилось?

Скай зробила крок вперед. Вони стояли так близько, що вона відчувала тепло, яке йшло від нього — дивне, бо повітря навколо нього здавалось прохолодним.

— Мені наснилось, що ти стоїш у залі, залитому місячним світлом. Навколо тебе танцював вітер. Ти дивився на мене. І посміхався.

Джейс мовчав довго. Так довго, що Фінн поруч занервував і Бін знову ввімкнув заспокійливе мурчання.

— Слухай, — нарешті сказав Джейс. Його голос став тихішим, серйознішим. — Я не знаю, що це було за сновидіння. Але знаю одне: тримайся від мене подалі. Бо навколо мене постійно штормить. І не тому, що я такий крутий, а тому, що я не вмію це контролювати. Вчора я мало не розніс лабораторію, просто тому що розхвилювався через іспит. А сьогодні… — він зупинився, пильно дивлячись на неї. — Сьогодні, коли я тебе побачив, вітер взагалі збожеволів. Він штовхає мене до тебе. Розумієш? Штовхає. А я не звик, щоб мною щось керувало.

Він розвернувся і швидко пішов геть, навіть не попрощавшись.

Скай стояла, дивлячись йому вслід. Фінн поруч зітхнув.

— Він не завжди такий. Тільки коли хвилюється. А він, здається, хвилюється постійно. Особливо зараз.

— Чому зараз? — спитала Скай, не відриваючи погляду від фігури, що віддалялась.

— Бо останнім часом в Академії діється щось дивне, — Фінн понизив голос. — У людей зникає сила. Просто зникає. Прокидаються вранці — і не можуть запалити навіть сірника. Вчора таке сталося з моїм сусідом. Він був вогняником. А тепер — пустий. Як… ну, як звичайна людина.

Скай різко обернулась до нього.

— І що кажуть викладачі?

— Кажуть — не панікувати. Але самі панікують, — Фінн знизав плечима. — Ходімо, проведу тебе до гуртожитку. Тільки… обережно там. Вночі не виходь нікуди. І якщо побачиш дивні сни… — він зам'явся.

— Що?

— Нічого. Просто… будь обережна.

Вони пішли вздовж стіни. Бін мурчав, розганяючи тривогу. Але Скай все одно відчувала: щось почалось. Щось, про що її попереджала та жінка зі сну.

І десь у глибині душі вона знала: Джейс — не просто випадковий хлопець із красивими очима. Він — частина цього пазла.

Питання тільки в тому — яка саме.