Пролог.Перший дотик темряви

Сім років тому. Провінційне містечко на околиці нізвідки.

Та ніч була задушливою. Вітер не ворушив навіть фіранки, і здавалося, що світ завмер, чекаючи на катастрофу. Скай прокинулась від дивного звуку — ніби хтось провів пальцем по склу, але надто повільно, надто моторошно.

Вона не злякалась. Вона вже знала: іноді тиша — це лише спосіб темряви привернути увагу.

— Ти не спиш, — пролунало з кутка кімнати.

Скай повільно повернула голову. Там, біля шафи, стояла жінка. Молода, бліда, з очима, що світились у темряві, ніби два холодні місяці. Вона була майже прозорою, але її присутність тиснула на груди, міцно й боляче.

— Ти снишся мені? — спитала Скай. Голос не тремтів. Вона навчилась не боятися того, що не може пояснити.

— Я не сон, — усміхнулась жінка. — Я — те, про що мовчить твоя Академія. І коли ти туди потрапиш, ми зустрінемось знову.

— Звідки ти знаєш, що я туди потраплю? — Скай сіла на ліжку. Її серце калатало десь у горлі, але цікавість була сильнішою за страх.

Жінка наблизилась. Від неї віяло холодом, але не зимовим — тим, який буває у глибоких печерах, куди ніколи не зазирає сонце.

— Тому що ти — ключ. Ти завжди ним була. І коли настане час, ти зустрінеш його.

— Кого? — видихнула Скай.

Жінка простягнула руку. Її пальці торкнулись чола дівчини — і кімната зникла.

Скай побачила інше місце. Величезний зал, залитий місячним світлом. І хлопця. Він стояв до неї спиною, але вона бачила, як навколо нього танцюють маленькі вихори, ніби саме повітря визнавало його владу. Він повільно обернувся.

Його очі були сірі, як море перед штормом. Він дивився просто на неї. І посміхався — так, ніби знав її все життя.

— Хто він? — прошепотіла Скай.

— Твій вибір, — відповів голос із темряви. — Твоє випробування. Твоє кохання. Або твоя загибель.

Ранок настав раптово. Скай схопилась на ліжку, важко дихаючи. Жінки не було. Хлопця не було. Але на подушці лежав маленький срібний ключик — старий, пожовклий, із химерним візерунком у вигляді чотирьох вітрів.

Вона ніколи не бачила його раніше.

Але чомусь знала: це ключ від її майбутнього.

Сім років потому Скай їхала до тієї самої Академії. Ключик висів у неї на шиї. І вона досі не знала, чи була та жінка її провидінням, чи її вироком.

Але в глибині душі вона вже тоді відчула: іноді найстрашніше — не зустріти чудовисько. Іноді найстрашніше — зустріти того, хто змусить тебе сумніватись, чи справді ти хочеш тікати…