Глава 16. Сорок сім імен, три дні та один дуже роздратований пухнастик

Оксана розклала на столі всі сім аркушів із папки.

Вони виглядали як звичайнісінькі роздруківки зі шкільного принтера: чорний шрифт на звичайному офісному папері. Жодних вичурних печаток, водяних знаків чи червоних штампів «СЕКРЕТНО». Звичайна структурована таблиця: ім'я, дата, статус і коротка примітка.

— Отже, — Оксана звелично звів погляд від аркушів. — Сорок сім рядків. З них тридцять два позначені як «активні». П'ятнадцять — «сплячі».

— Що означає «сплячі»? — зацікавився Богдан.

— Не знаю. Можливо, позбавлені сили. Або заглиблені в магічний анабіоз. Чи... — Оксана кліпнула, — це те, що бабця називає усипленими?

Бабця, яка стояла біля вікна й спостерігала за садом, поважно кивнула:

— Усиплені, — підтвердила вона. — Триста років тому, коли зрадник пішов, Орден усипляв кожного, хто мав із ним зв'язок. Щоб той не міг повернутися через їхній канал. Але цей сон тримається лише доти, доки Книга зачинена. А Книга тепер... — вона повернула голову до Яринчиного рюкзака, — ...відкрита.

— Тобто оці п'ятнадцять «сплячих» можуть у будь-який момент прокинутися? — прошепотіла Яринка.

— Можуть, — відповіла бабця. — Але не всі одразу. Для цього потрібен час.

Оксана не дослухала їхнього міркування. Вона методично сканувала рядок за рядком, мов бухгалтер, що вишукує неузгоджену дебіторську заборгованість.

— Хм, — мовила вона нарешті. — Перший рядок. Активний. Дата.

— Яка дата? — Яринка подалася вперед.

— Три дні.

На кухні запала важка мовчанка.

— Три... дні? — перепитав Богдан.

— Рівно три дні, — повторила Оксана. — Згідно з цією таблицею, перша особа зі списку з'явиться... — вона звірилася з календарем на стіні, — ...у вівторок уранці.

— Хто саме? — напружено спитала Яринка.

Оксана зачитала з аркуша:

— «Марко Данилович. Зона відповідальності: Південний сектор. Статус: активний. Примітка: Не довіряти першій усмішці.»

— «Не довіряти першій усмішці»? — Яринка кліпнула. — Це не характеристика, а якась загадкова цитата.

— Це інструкція, — суворо відрізала бабця. — Марко Данилович — це не той, хто одразу застосовує силу. Він той, хто чарівно посміхається. І поки ти чаруєшся цією посмішкою — він вже витяг із тебе все, що йому потрібно.

— І що він зробить далі? — спитав Богдан.

— Збере дані й оцінить обстановку. Якщо вирішить, що ви безневинні дурники — зникне. Якщо ж побачить у вас реальну загрозу — повернеться. Але вже не один і зовсім не для розмов.

Яринка відчула, як липкий страх стискає горло. Три дні до першого візиту. Шістдесят днів до зимового сонцестояння. І кожен день тепер перетворюється на перегони з кимось, хто пахне старинним сріблом і підвальною вогкістю.

— Оксано, — промовила дівчинка. — А решта? Ще тридцять один активний. Коли прийдуть вони?

Оксана пробіглася пальцем по таблиці:

— Другий — за тиждень. Третій — за два. А четвертий... — вона зупинилася. — ...четвертий через п'ять днів.

— Хто саме?

— «Тетяна Олексіївна. Зона відповідальності: Центральний сектор. Статус: активний. Примітка: Вона пам'ятає твоє ім'я і все, що ти мовила вчора ввечері.»

— Вона ще навіть не з'явилася, — прошепотів Богдан, — а вже знає наші розмови?

— Це не запис розслуховування, — спокійно пояснила бабця. — Це її магічна здібність. Вона сканує поле. Наче ми з вами пів години тому.

Яринка опустила погляд на стіл. Сім аркушів. Сорок сім імен. І перша позначка — за три дні.

— Бабцю, — тихо мовила дівчинка. — Ти знала про них? Про Орден?

Бабця не відповіла негайно. Вона повільно повернулася від вікна й присіла на стілець — уперше за цей тривожний ранок.

— Знала, — тихо мовила вона. — Завжди знала. Сподівалася лише, що ти зустрінешся з ними пізніше. Що Книга зачиниться. Що ти встигнеш...

— Чого встигну? — перебила Яринка.

— Встигнеш зміцніти, — бабця підвела на неї очі. — Встигнеш стати не просто тринадцятирічним дівчам, яке розбиває склянки водою, а відьмою, здатною гордо підняти голову перед Марком Даниловичем і мовити: «Я знаю, хто ти, і знаю, навіщо ти прийшов».

Яринка подивилася на свої долоні. Ті самі, що зупиняли час, пробивали стелю вазою й спалахнули світлом для сорока семи магів довкола.

— А якщо я не встигну? — прошепотіла вона.

Бабця мовчала. На її обличчі Яринка раптом побачила вираз, якого раніше ніколи не помічала. Ані іронії, ані звичної суворості. Лише застарілий біль, що роками ховався глибоко в очах.

— Тоді, — мовила бабця, — я закрию тебе собою.

— Ні! — голосно й твердо вигукнула Яринка. Вона ще ніколи не говорила таким тоном. — Ні! Ти не закриватимеш мене. Ти мусиш мене навчити. І я вчуся! Повільно, через розбитий посуд і неонові сліди на стелі, але я вчуся! І я не дозволю тобі підставлятися під удар.

Бабця уважно глянула на онуку. А потім — уперше за день — лагідно й з полегшенням посміхнулася:

— Ох, онучко... Нарешті я це чую.

— Що саме?

— Ти більше не благаєш тебе врятувати. Ти вимагаєш тебе навчити. А це, — бабця легенько постукала посохом об підлогу, — геть інша розмова.

У цей момент Люмі, який досі безтурботно дрімав на підвіконні, раптом розплющив своє єдине жовте око.

Він вимогливо оглянув Яринку, бабцю, папку та сім розкладених аркушів. A потім видав звук, якого від нього ще ніколи не чули — не звичне «бе-е-е», а короткий, різкий сигнал, схожий на тривожний свист.

— Люмі? — Яринка схилилася до нього. — Що сталося?

Монстрик перевів погляд із неї на папку, а далі — на підлогу під столом.

— Він... — Богдан пригнувся, аби роздивитися. — ...він відчуває, що тут щось є.

— Де саме? — занепокоїлася Яринка.

Усі троє зазирали під стіл.

Там, у глибокому затінку між ніжками стільців, виблискував маленький срібний ключ. Не ґудзик — саме ключ. Довгий, витончений, із тонким карбуванням у формі спіралі. А поруч із ним на підлозі світився дрібний неоново-фіолетовий відбиток лапки.