Глава 14. Експеримент «Дзеркало», або Як підсвітити себе для всіх магів у радіусі десяти кілометрів

Оксана розклала на столі на горищі карту району.

Це була не звичайна топографічна карта. Аркуш, роздрукований з інтернету, дівчина дбайливо розкреслила на чіткі клітинки й заклеїла різнокольоровими стікерами, кожен з яких позначав важливу точку: школу, магазин, садибу Петра Івановича, аптеку, міський парк. А в самому центрі, великим червоним колом, вона виділила їхній будинок.

— Отже, — Оксана вказала олівцем на червоне коло. — Це ми. Згідно з моєю моделлю, якщо срібний ґудзик — це маяк, він має працювати на особливій частоті, яку відчувають лише маги. Якщо Яринка зможе «відбити» сигнал назад, ми побачимо, хто його приймає. Теоретично.

— А практично? — перепитала Яринка.

— А практично, — Оксана вимогливо підняла брову, — ми можемо випадково запустити такий потужний імпульс, що його запеленгують усі носії сили в радіусі десяти кілометрів.

— Усі? — Яринка заклипала очима. — А скільки їх тут взагалі?

— Не знаю, — Богдан подивився на ґудзик, який лежав на паперовій серветці посеред столу. — Але я відчуваю, що в нашому районі їх чимало.

Бабця, яка стояла в кутку й попивала гарячий чай, поважно кивнула:

— Років із три тому я вловила сорок сім магічних реакцій у радіусі п'яти кілометрів. Сорок сім! А тепер... — вона суворо глянула на срібло, — тепер, можливо, ще більше.

— Тобто, — занотувала Оксана в планшет, — якщо ми запустимо сигнал занадто сильно, то просто підсвітимо себе перед сорока сьома невідомими особами, які можуть виявитися як союзниками, так і ворогами.

— То може просто не запускати? — запропонувала Яринка.

— Ні, — відрізала Оксана. — Запускаємо. Бо якщо Гвардієць повернеться, ми мусимо знати, де він. А ще краще — де всі інші. Це називається збором даних перед переговорами.

— Та ми ж не на переговорах! — заперечила Яринка.

— Ми на переговорах із реальністю. А реальність любить, коли ти оперуєш фактами.

Яринка подивилася на Богдана. Богдан глянув на Яринку. Вони обоє розуміли: Оксана має рацію. І від цього ставало ще моторошніше.

— Дай мені руку, — прошепотів Богдан, підступаючи ближче. — Я триматиму «напрямок». Ти — «потужність». Якщо відчуєш, що сигнал іде занадто глибоко чи далеко... просто зупини його. Як тоді з дроном.

Яринка кивнула й випростала долоню. Богдан поклав свою руку поверх її пальців. Його долоня була прохолодною та спокійною.

— Гаразд, — прошепотіла дівчинка. — Починаю.

Вона заплющила очі й подумки згадала срібний ґудзик. Уявила, як від нього в повітря тягнеться тонка срібляста нитка, що губиться в невидимій темряві. Яринка обережно підхопила цю нитку й спрямувала її у зворотний бік. Не розриваючи. Не зупиняючи. Просто... розвертаючи, мов дзеркало, що відбиває сонячний промінь.

— Luspelum... — ледь чутно мовила вона.

Дівчинка й сама не знала, звідки взялося це Слово. Воно просто з'явилося на губах — тихе, сріблисте, схоже на передзвін металу.

Повітря на горищі забриніло. Але не так, як під час зупинки часу. Ні. Простір довкола перетворився на прозорий кришталь. Мовби хтось здер із нього шар пилу й сутінків, і в кожному куточку замиготіли дрібні сяючі крапки.

— Бачиш? — прошепотіла Яринка. — Це... мов зірки в кімнаті.

— Це сигнал, — Богдан не зводив очей від сяйва. — Його видно. Він пробивається вгору. Крізь стелю. Крізь дах!

— Скільки? — суворо спитала Оксана. — На яку відстань він іде?

— Я не вмію вимірювати кілометри, — відповів Богдан. — Але відчуваю, що він іде... далеко. Дуже далеко.

Яринка відчула, як срібна нитка стрімко тягнеться від її долоні вгору. Вона спробувала зупинити цей потік, але імпульс уже набрав сили. Нитка виявилася надто тонкою й плинною, мов павутинка, яку неможливо вхопити загартованими пальцями.

— Я не можу її зупинити! — прошепотіла дівчинка. — Вона... вона сама біжить!

— Тоді не зупиняй! — голос Богдана став твердим. — Керуй. Не тримай силачею, а керуй. Веди її назад. Не вгору, а вбік!

Яринка спробувала задіяти свою уяву. Вона уявила, що нитка — це струмінь джерельної води. Вона не намагалася затиснути його в кулаці, а просто м'яко нахилила долоню. Струмінь повільно, але впевнено почав змінювати вектор: із вертикалі — на горизонталь. Убік. Далі й далі. Назовні.

Срібні крапки в повітрі закрутилися в динамічний вир. Вони зливалися в суцільний промінь, промінь — у лінію, лінія — у...

— Ох, — мовила Оксана.

— Що? — Яринка розплющила очі.

Сяйво на горищі миттєво згасло. Повітря знову стало звичайним. Срібні крапки розлетілися врізнобіч і розчинилися в сутінках.

Настала тиша.

— Гаразд, — мовила Оксана. — А тепер ходімо подивимося, чи хтось відгукнувся.

Утрьох вони вийшли на ґанок будинку. Сонце вже давно сховалося за обрієм. Небо здавалося темним, оксамитовим, укритим першими вечірніми зорями.

— Нічого, — зітхнула Яринка. — Нічого не сталося.

— Ще ні, — відповіла бабця, що вийшла за ними з незмінною чашкою чаю. — Дай їм хвилин десять.

Минула одна хвилина. П'ять. Сім.

На восьмій хвилині десь наприкінці провулка спалахнули потужні фари. Світло ковзнуло по парканах сусідніх садиб, завмерло й хитнулося назад. Далі спалахнули другі фари. І треті. Три автомобілі одночасно зупинилися на в'їзді в їхню вулицю.

— Це що таке? — перелякано спитала Яринка.

— Це, — спокійно відповіла бабця, — ті самі сорок сім осіб, які щойно побачили, що хтось у їхньому районі прокинувся.

Яринка відчула, як позаду пробіг липкий морозець.

— Ми... ми підсвітили себе? — прошепотіла вона.

— Ви підсвітили себе, — підтвердила бабця. — І всіх навколо. Мов спалах ракети в темному лісі. Тепер кожен маг у радіусі кількох кілометрів знає, що ви існуєте. І що ви активно вчитеся.

Оксана мовчки відкрила планшет і почала гарячково щось нотувати.

— Оксано, — Яринка підійшла до подруги, — що ти там пишеш?