Глава 13. Срібний ґудзик та математика страху

Яринка стояла на порозі горища, відчуваючи, як у повітрі все ще висить легкий, задушливий присмак жовто-зеленого туману Богдана.

— Знаєте, — мовила вона, дивлячись на розгубленого Люмі, який намагався вигризти тріску з мостини, — я починаю думати, що наші «тренування» більше схожі на спроби зібрати бомбу, не маючи інструкції.

— Це називається емпіричним методом, — відрізала Оксана, хоча її рука все ще трохи тремтіла, коли вона закривала планшет. — Ми діємо методом спроб і помилок. Просто наших помилок останім часом занадто багато.

— А як щодо того, хто щойно намагався нас «протестувати»? — Богдан підійшов до віконця й подивився вниз, у сад. — Він зник, але запах лишився. Холодний, мов металевий стіл у морзі. І він геть не схожий на Тінь під яблунею. Тінь — це як глибока яма, а цей чоловік — як гостра, іржава голка.

Яринка відчула, як у рюкзаку знову дрібно завібрувала Книга. Вона дістала її й поклала на стіл. Тепер, коли Люмі крутився поруч, палітурка здавалася ще більш живою.

— Треба перевірити, чи не залишив цей гість нам якийсь «подарунок», — мовила Яринка.

Утрьох вони спустилися в сад. Сонце вже сідало за обрій, забарвлюючи подвір'я в густий помаранчевий колір. Яринка підійшла до кущів ожини — того самого місця, куди колись приземлилася сама, а сьогодні «вилетів» чоловік у сірому пальті.

Серед колючих гілок і обірваного листя щось яскраво виблискувало.

Яринка нахилилася й обережно дістала предмет. Це був срібний ґудзик. Невеликий, ідеально круглий, із викарбуваним символом: дві переплетені змії, які кусали одна одну за хвости.

— Ого, — прошепотіла вона. — Срібло.

Богдан негайно схилився, щоб уловити аромат. Він заплющив очі й глибоко вдихнув:

— Залізо, — сказав він, і його голос став серйозним. — Але не звичайне. Це прадавнє залізо. Воно пахне так, ніби його кували в місці, куди ніколи не проникає сонце. І... воно резонує з Книгою.

— Дай сюди, — Оксана забрала ґудзик і піднесла його до вечірнього світла. — Справжнє срібло, чітке карбування, висока якість. Згідно з моєю логікою, якщо він його втратив, то обов'язково повернуться. Або ж цей предмет слугує маяком.

— Маяком? — Яринка зблідла. — Ти хочеш сказати, що він може вистежити нас за цією штукою?

— Може, — спокійно відповіла Оксана. — Але тепер ми маємо його «ключ». Якщо розберемося, як він працює, то зможемо перехопити ініціативу.

Вони повернулися до будинку, де на них чекала бабця. Вона саме заварювала чай, але щойно Яринка поклала срібний ґудзик на стіл, бабця завмерла. її погляд став таким гострим, що Яринці здалося, ніби її шпигнули голкою.

— Де ви це взяли? — тихо спитала бабця.

— В ожині. До нас на горище заліз чоловік у сірому пальті. Ми його... ну... трохи виштовхнули.

Бабця повільно опустилася на стілець. Вона не всміхалася й не іронізувала — та мала по-справжньому тривожний вигляд.

— Гвардієць, — прошепотіла вона. — Вони почали приходити раніше, ніж я передбачала.

— Хто такі Гвардійці? — спитала Яринка.

— Ті, хто стежить, аби Книга не потрапила в «неправильні» руки, — бабця подивилася на онуку. — Але проблема в тому, що для них «правильних» рук не існує в природі. Для них будь-яка відьма, яка не підкоряється їхньому Ордену, — це пряма загроза.

Яринка відчула, як по спині пробіг холодний мороз. Ворогів ставало дедалі більше. Тінь у саду, Гвардійці, таємнича Книга, що постійно шепоче...

— Бабцю, а наскільки все погано? — тихо спитала вона.

Бабця підхопилася, підійшла до настінного календаря й обвела червоним маркером дату Зимового сонцестояння.

— Подивіться сюди, — мовила вона. — До найдовшої ночі залишилося рівно шістдесят днів. Два місяці.

Яринка, Богдан і Оксана одночасно витріщилися на позначку.

— Шістдесят днів, — промовила Оксана, і в її голові миттєво запрацював внутрішній калькулятор. — Якщо ми тренуватимемося в темпі «одна розбита ваза на день», то не встигнемо навіть навчитися правильно тримати склянку. Нам потрібен новий графік. Жорсткий. Без вихідних.

— Оксано, ти знову за своє? — зітхнула Яринка.

— Ні, Яринко, тепер це не просто оптимізація, — Оксана суворо глянула на срібний ґудзик. — Тепер це питання виживання. Якщо Гвардійці з'явилися вже зараз, це означає, що вони відчули, як замок Книги відчинився. Ми більше не приховані. Ми — мішені.

Богдан перевів погляд із ґудзика на Яринку:

— Якщо ця штука — маяк, — мовив він, — ми можемо спробувати перетворити її на «дзеркало». Якщо Яринка використає свою силу, щоб відбити сигнал ґудзика назад, ми дізнаємося, де перебуває цей Гвардієць.

Яринка подивилася на власні долоні. Вона згадала, як замерзло повітря на горищі й як сила вирвалася з-під контролю.

— Я не впевнена, чи зможу, — прошепотіла вона.

— Зможеш, — бабця поклала руку їй на плече. — Але тільки якщо перестанеш боятися власної сили. Срібло реагує на правду. Будь правдивою зі своєю магією, Яринко. Не наказуй їй. Стань нею.

Яринка заплющила очі. Вона уявила срібний ґудзик не як шматок металу, а як дрібну застиглу краплю світла. Вона відчула, як десь глибоко в рюкзаку Книга тихо завібрувала, підтримуючи її намір.

— Спробуємо, — рішуче мовила Яринка.

...А в цей час у саду, під яблунею, Тінь здригнулася. Вона відчула, як у будинку з'явилося щось нове. Срібло. Срібло, яке пахло страхом, але водночас — неймовірною, ще незрілою силою.

Тінь повільно, на один міліметр, наблизилася до порога.