Глава 10. Прийняття, хаос та щоденник, якого більше немає

Тиша на горищі стала такою густою, що її можна було різати ножем. Або, якби Яринка мала відповідне закляття, — зупинити й розбити на дрібні друзки.

Оксана не зводила очей зі стелі. Люмі, чудово відчуваючи напругу, вирішив, що це найкраща мить для демонстрації своєї гнучкості: він повільно, мов розплавлений сир, сповз донизу й завис просто перед обличчям дівчини.

— Це... що? — тихо спитала Оксана. Її брови не просто злетіли — вони, здавалося, прагнули вирушити в космос.

— Це... — Яринка гарячково шукала виправдання. — Це новий вид... електронної іграшки! Еге ж! Сучасний японський ґаджет. «Неоновий пухнастик 3000». Він... він керується через Bluetooth!

— Bluetooth? — Оксана повільно перевела погляд на подругу. — Яринко, він щойно заплющив єдине око й пустив слину мені на чоло. Японські ґаджети зазвичай не мають потреби в слині.

— Це... спецефект для більшої реалістичності! — спробував виручити Богдан, але його голос зрадницьки тріснув на останньому слові. — Передові технології, розумієш?

Оксана відступила на крок. Її погляд став холодним і аналітичним.

— Ви двоє — жахливі брехуни. Просто катастрофічні. Я спостерігаю за вами вже тижні два. Дивні прогулянки, секретні перешіптування, запах моху, який тепер чути навіть від вашого одягу, і цей рюкзак, який ти, Яринко, бережеш пильніше за власну честь.

Вона різко простягнула руку до Яринчиного рюкзака.

— Стій! — закричала Яринка, але було запізно.

Оксана не встигла торкнутися Книги, бо в цей момент Люмі вирішив припинити дурнувату гру. Він відірвався від обличчя дівчини, зробив у повітрі потрійне сальто й із голосистим «БЕ-Е-Е!» кинувся на єдину річ, яка зараз пахла для нього найпривабливіше.

Це був рожевий щоденник Оксани, який вона завжди носила під пахвою. Блокнот із золотим замочком, куди вона занотовувала свої таємниці, роздуми про хлопців та список осіб, яких планувала перетворити на жаб (метафорично, звісно).

— НІ! — закричала Оксана.

Люмі вчепився в щоденник, як голодна піранья в шматок м'яса. Він роззявив пащу, яка раптом стала втричі більшою за його власне тіло, й одним жадібним ковтком усмоктав перші п'ятнадцять сторінок.

— МІЙ ЩОДЕННИК! — Оксана кинулася на монстрика, але Люмі, відчувши смак справжньої підліткової драми (що для нього дорівнювало десерту з малиною), спритно відскочив на шафу, тримаючи в зубах пошматований край паперу.

— Я його знищу! — Оксана замахнулася сумкою. — Я розірву цього фіолетового виродка на шматки!

— СТІЙ! — Яринка вискочила вперед і розставила руки. — Вибач! Він не навмисно! Він просто... він їсть папір! Він же не знає, що це щоденник!

Оксана завмерла. Вона подивилася на понівечений нотартник, потім на Яринку, далі — на Богдана, який старанно вдавав із себе деталь стіни.

— Ви... — Оксана важко задихала. — Ви справді...

— Ми магічні, — тихо визнала Яринка. — Я — відьма. Богдан — теж має здібності. А це... це Люмі. Моя перша, не надто вдала спроба створити помічника.

Оксана мовчала довгих десять секунд. Потім повільно опустилася в старе зелене крісло, яке знову видало протяжний звук змученого гнома.

— Тобто, — промовила вона, — все це було правдою? Польоти, дрони, запах моху... Ви реально можете... ну, знаєте, чаклувати?

— Так, — зітхнула Яринка. — Хоча поки що я вмію лише зупиняти час і викликати неонових монстрів, які нищать секрети.

Оксана глянула на свій щоденник. Її обличчя змінилося. Гнів зник, поступившись місцем чомусь іншому. Щирій цікавості.

— Значить, — повільно мовила вона, — ви тепер як у тому підлітковому серіалі? Приховані здібності, секретний штаб, прадавній фоліант?

— Приблизно так, — підтвердив Богдан.

— І ви гадали, що я злякаюся? — Оксана раптом посміхнулася. Це була не та ввічлива усмішка, яку вона демонструвала в школі. Це була посмішка людини, яка щойно вигадала спосіб зробити своє життя утричі цікавішим. — Ви серйозно вважали, що я просто стоятиму осторонь, поки ви тут бавитеся в «Гаррі Поттера» для бідних?

Яринка з Богданом здивовано перезирнулися.

— Тобто... ти нікому не розкажеш? — обережно спитала Яринка.

— Розкажу? Кому? — Оксана хмикнула. — Усьому місту? Щоб вони вирішили, що я збожеволіла? Ні. Але тепер ви мої боржники. По-перше, ви допоможете відновити мій щоденник. По-друге, ви навчите мене... ну, або принаймні дозволите бути частиною цього безладу.

— Але ти ж не маєш магії, — зауважив Богдан.

— Можливо, — Оксана підхопилася й підійшла до столу. Вона подивилася на Книгу з виразом обличчя математика перед складною теоремою. — Але у вас є сила, є нюх і є один надзвичайно прожерливий неоновий пухнастик. Натомість у вас геть відсутній здоровий глузд! Ви навіть не помітили, що Люмі залишив слід зі слизу від дверей до самої стелі.

Яринка подивилася нагору. І справді: сяюча фіолетова доріжка вела просто до місця, де щойно висів монстрик.

— Бачите? — Оксана скрестила руки на грудях. — Ви — суцільна катастрофа. Ходячий вибух. Без мене вас або заберуть до божевільні, або ви випадково відправите наш район у паралельний вимір.

— І що ти пропонуєш? — спитала Яринка.

— Пропоную угоду, — Оксана уважно оглянула обох. — Я стаю вашим Стратегом. Я стежу за маскуванням, вигадую легенди й контролюю, щоб ви не розгатили ще з десяток сусідських вікон. А натомість... ви розповідаєте мені УСЕ. Кожне слово, кожне закляття, кожну дивовижу з цієї книги.

Яринка відчула, як із душі спав важкий камінь. Тепер їй більше не довелося брехати найкращій подрузі.

— Згодна! — вигукнула вона й міцно обійняла Оксану.

— Я теж згоден, — додав Богдан. — Чесно кажучи, мені вже набридло бути єдиним притомним у цій компанії.

Оксана виплуталася з обіймів і суворо подивилася на Люмі, який саме намагався скуштувати край її кросівка.

— А тепер, — вона погрозила монстрикові пальцем, — хтось поясніть цьому неоновому коту: якщо він торкнеться мого взуття, я зроблю з нього килимок для передпокою.