Глава 9. Перше слово, або Як викликати маленьку катастрофу з великими вухами

Горище стало їхнім справжнім святилищем. Тут пахло пилом, прадавніми таємницями та — завдяки Богданові — свіжими яблуками. Хлопчик приніс із собою цілу торбу фруктів, авторитетно запевняючи, що «магія значно краще працює на глюкозі».

Книга лежала на столі. Золотисте сяйво з тріщини на палітурці стало яскравішим — ніби відчувало, що за ним уважно спостерігають.

— Отже, — Богдан схилився над столом, — ми не можемо просто взяти й розгорнути її. Замок тримає міцно. Але бабця ж казала: магія починається зі Слова. Якщо ми відшукаємо перше слово-ключ, замок, можливо, піддасться.

Яринка провела пальцями по металевій застібці. Шкіру шпигнув легкий, приємний розряд струму.

— Дивись! — вигукнула вона.

Тріщина на обкладинці ширшала на очах. З неї, мов тоненька золота нитка, виплив рядок літер. Вони були виткані зі світла й повільно кружляли в повітрі, наче порошинки в сонячному промені.

— «Lumenis»... — прочитав Богдан. — Це схоже на латину. Lumen — тобто світло.

— Світло? — Яринка розчаровано зітхнула. — Та я вже вмію робити світло! Бабця показувала. Мені хочеться чогось... ну, знаєш, масштабнішого! Щоб щось з'явилося. Справжній магічний об'єкт!

— Яринко, не поспішай, — застеріг Богдан. — Перші слова завжди базові. Це як вчити абетку перед тим, як писати романи. Якщо неправильно вимовиш базове слово, результат виявиться... вельми специфічним.

— Специфічним — це як? — Яринка вже стала в позу готовності, а її кудлате руде волосся, здавалося, легенько заіскрилося.

— Ну, наприклад, замість кулі світла ти викликаєш кулю зі слизу, яка надзвичайно полюбить твої нові кросівки, — абсолютно серйозно відповів Богдан.

Яринка лише хмикнула. Вона заплющила очі. Їй не хотілося простого «світла». Вона прагнула створити щось живе. Щось, що допомагатиме їм у штабі. Щось... дуже миле.

Дівчинка згадала той самий «м'яч» у своїй голові, але цього разу не стискала його, а закрутила в легкий вир, наповнюючи теплом і щирим бажанням отримати помічника.

— LUMENIS! — вигукнула вона, додавши наприкінці ледь помітну інтонацію, схожу на смішок.

Світло з Книги різко вирвалося назовні. Воно не розсіялося довкола, а згорнулося в щільну, сяючу сферу просто над столом. Куля завібрувала, роздулася, і раптом — БАМ! — лопнула зі звуком, мов гучний хлопок гігантської жувальної гумки.

Коли легка димка розвіялася, на столі дещо сиділо.

Це була істота. За розміром як великий хом'як, але яскраво-фіолетового, неонового кольору. Вона мала величезні, мов дві чайні чашки, вуха, короткі лапки з маленькими кігтиками та один великий, дуже допитливий жовтий очей прямо посеред чола.

Істота кліпнула на Яринку, потім перевела погляд на Богдана й видала звук, ніби хтось намагався просвистіти крізь мокрий рушник.

— Ой... — прошепотіла Яринка. — Я взагалі-то хотіла милого помічника.

— Ну, — Богдан обережно наблизився до істоти, — вона... при set яскрава. І вуха в неї точно робочі.

Істота раптом підстрибнула, вчепилася в блокнот Богдана й одним рухом, мов миттєвий пилосос, усмоктала в себе першу сторінку з нотатками. Далі вона заплющила око, видала задоволене «бе-е-е» й відригнула дрібну золотисту іскру.

— Вона з'їла мої записи! — вигукнув Богдан. — Яринко, ти породила магічного терміта-книгоїда!

— Я ж не знала! — Яринка спробувала схопити створіння, але те виявилося неймовірно спритним. Фіолетовий пухнастик пролетів через увесь стіл, відштовхнувся від рами старого дзеркала й приземлився просто Яринці на голову, моментально заплутавшись у її кучерях.

— Забери його! Забери! — Яринка закрутилася на місці, намагаючись струсити монстрика.

— Не рухайся! — застеріг Богдан. — Якщо ти зараз застосуєш магію зупинки, то зафіксуєш його у своєму волоссі назавжди!

Яринка завмерла. Вона відчула, як істота затишно вмостилася в її рудій шолупоні й тихо замружилася, від чого шкіру голови лоскотно затривожило.

— А він... він мені подобається, — раптом мовила Яринка, заспокоївшись. — Послухай, як муркоче.

— Він їсть папір, Яринко! — нагадав Богдан. — Твій рюкзак! Твоя Книга! Якщо він дістанеться до Книги, ми лишимося без жодних підказок!

Яринка миттю згадала про артефакт. Вона обережно зняла фіолетового пухнастика з голови й опустила на підлогу. Істота негайно зацікавилася стосом старих газет у кутку й зникла в них зі швидкістю світла, залишивши по собі лише тонкий шлейф неонового пилу.

— Оце так, — Богдан зітхнув, збираючи залишки блокнота. — Перше слово засвоєно. Висновок: магія Яринки працює за принципом «вимагаєш світло — отримуєш неонового монстра-гастронома».

— Зате він кумедний! — захищала створіння Яринка. — Як ми його назвемо?

— Назвемо його «Помилка номер один», — відповів Богдан.

— Ні, — Яринка посміхнулася. — Назвемо його Люмі. Від Lumenis.

Люмі в цей момент саме вистромився з газет, тримаючи в зубах пожовклу поштову марку, й гордо продемонстрував здобич господарям.

— Знаєш, — Богдан роздивився пухнастика, — якщо він нищить лише старий папір, це може згодитися. Будемо через нього позбуватися доказів своїх магічних провалів.

Яринка засміялася. Вона відчула, що тепер їхній штаб став по-справжньому живим.

Але в цей момент важезні двері горища гучно рипнули.

— І хто це тут радиться? — пролунав голос Оксани так зненацька, що Люмі від переляку підскочив на метр угору й випадково прилип до стелі, мов фіолетова гумова присоска.

Яринка й Богдан завмерли. На порозі стояла Оксана, і її брови злетіли так високо, що майже торкнулися лінії росту волосся. Вона вимогливо оглянула Яринку, потім Богдана, а далі — повільно перевела погляд на стелю, де висів неоновий монстр.

— Отже, — повільно мовила Оксана, скрестивши руки на грудях. — Ви стверджували, що тут лише «старі спогади». А оцей «спогад» щойно відригнув золотисту іскру. А тепер пояснюйте. Просто зараз.