Глава 8. Секретний штаб, запах старої шкіри та пакт про нерозголошення

— Нам потрібен Штаб, — упевнено заявив Богдан, коли вони з Яринкою зустрілися за старим парканом — якраз біля тієї діри, що лишилася після її першого польоту.

— Штаб? — Яринка здивовано підняла брову. — Навіщо нам штаб? Ми ж живемо в одному будинку! Можемо просто... ну, зустрічатися в моїй кімнаті.

— У твоїй кімнаті є мама, яка без упину рахує дебет із кредитом, і бабця, яка бачить тебе навіть крізь стіни, — Богдан серйозно подивився на неї. — Нам потрібне місце, де ми зможемо спокійно тренуватися, досліджувати Книгу й де нас не знайдуть навіть найчутливіші радари Петра Івановича.

Яринка задумалася. У її уяві постало щось епічне: підземний бункер із моніторами, картами й секретними кнопками. Проте реальність їхнього подвір'я виявилася значно скромнішою.

— Мені відоме одне місце, — прошепотіла вона. — Горище в нашому будинку. Бабця казала, що там зберігаються речі, про які краще не згадувати, і що туди краще не потикатися, бо там «живе пил і давні спогади».

Богдан посміхнувся, його карі очі заінтриговано заблищали:

— «Краще не потикатися» — це найкраща інструкція для початку будь-якої гарної пригоди. Веди!

Шлях нагору був схожий на подорож у минуле. Сходи рипіли так, ніби пам’ятали часи, коли люди ходили в перуках і каретах. Повітря ставало дедалі густішим, пахло старими газетами, нафталіном і чимось ще... чимось, що Богдан негайно ідентифікував.

— Стара шкіра, — прошепотів він, зупинившись на майданчику. — І... залізо. Дуже багато заліза.

Вони відчинили важкі дубові двері. Горище зустріло їх променями сонця, що пробивалися крізь маленькі віконця й підсвічували мільйони порошинок, які повільно танцювали в повітрі. Це було величезне приміщення, захаращене старовинними шафами, тьмяними дзеркалами, стосами книжок і дивними предметами, схожими на запчастини від часового механізму.

— Це ідеально, — мовив Богдан, обходячи масивну шафу. — Стіни тут товсті, а прадавній аромат магії такий насичений, що він просто маскує наші власні сили. Ми мов дві крихітні рибки в океані чорнильної сепії.

Яринка відшукала два старі крісла, які колись були зеленими, а тепер набули відтінку «втомленого моху».

— Оце наш центр керування, — вона урочисто вказала на крісла. — Тільки тут ми плануватимемо, як не перетворити увесь район на качан капусти.

Богдан опустився в крісло, і воно видало такий тривожний звук, ніби в пружинах щойно застряг маленький гном.

— А тепер головне, — він дістав із кишені блокнот. — Пакт.

— Який ще пакт? — Яринка спантеличено кліпнула.

— Пакт про нерозголошення. Ми нікому не кажемо про наші сили. Ні Оксані, ні батькам (хоча твої й так усе розуміють), ні тим більше сусідам. Якщо хтось дізнається, що ми — магічний дует, нас або забракують у секретну лабораторію, або змусять безкоштовно замітати вулиці за допомогою магії.

Яринка поважно кивнула:

— Згодна. Пакт прийнято.

— Але є умова, — Богдан подивився на рюкзак дівчинки, де лежала Книга. — Ми разом вивчаємо Книгу. Я не вмію зупиняти час, але відчуваю, коли вона «голодує». Я можу бути твоїм радаром. Ти — сила, я — навігація.

Яринка дістала Книгу. Тут, у затінку горища, вона здавалася ще важчою. Коли дівчинка поклала її на старий стіл, палітурка тихо, майже непомітно завібрувала.

— Вона знає, що ми тут, — прошепотіла Яринка.

— Вона знає, що ми разом, — виправив її Богдан. — І їй це подобається.

Раптом у далекому кутку горища щось шелеснуло. Це був не вітер. Звук нагадував повільне перегортання сторінок дуже великого фоліанта. Яринка з Богданом одночасно обернулися.

Там, у глибокій тіні за шафою, щось ворухнулося. Це була не людина. Це була тінь — густа, вугільно-чорна. Вона не мала чітких контурів, але випромінювала виразне відчуття. Відчуття голоду.

Яринка відчула, як у грудях усе стиснулося. Вона автоматично підняла руку, готова зупинити час, але Богдан різко схопив її за зап'ястя.

— Не треба! — прошепотів він. — Не зупиняй.

— Чому?! Вона ж... вона поруч!

— Якщо ти зупиниш час, ти просто зафіксуєш її тут! Вона спалахне від твоєї сили, мов маяк у темряві. Просто... заспокойся. Згадай мох. Уяви землю. Стань частиною цього горища.

Яринка заплющила очі. Вона спробувала «розчинитися» в ароматичному шлейфі старої шкіри та пилу. Вона перестала бути юною відьмою й перетворилася на звичайну деталь цього будинку.

Тінь за шафою завагалася. Вона застигла на кілька секунд, мовби принюхуючись, а потім повільно, майже безшумно втягнулася в щілину під мостинами.

Яринка важко видихнула повітря, яке затримала в легенях.

— Що це було? — тихо спитала вона.

— Щось, що чекає, — відповів Богдан, але в його голосі більше не відчувалося колишньої впевненості. — Щось, що знає про Книгу більше за нас.

Яринка глянула на Книгу. На її обкладинці, де раніше виблискував лише суцільний метал, з'явилася дрібна, ледь помітна тріщина, з якої пробивалося слабке золотисте сяйво.

— Вона прокидається, — прошепотіла Яринка.

— Або ми її будимо, — додав Богдан.

Вони перезирнулися. Тепер вони були не просто сусідами по під'їзду. Вони стали хранителями однієї великої й дуже небезпечної таємниці.

...А внизу, у саду, бабця Ярослава підняла голову до віконця горища. Вона відчула, як у повітрі змінився магічний малюнок.

— Ну що ж, — промовила вона з легкою усмішкою. — Штаб створено. Тепер починається справжня гра.

Вона дістала з кишені стару срібну монету, підкинула її вгору, і монета застигла в найвищій точці, на пів секунди зупинивши час у всьому саду.

— Подивимося, як довго ви зможете залишатися «непомітними».