Глава 7. Операція «Застигла крапля», або Як ледь не відправити кухню в космос

Яринка вирішила, що вона вже достатньо досвідчена, аби не чекати наступного бабчиного уроку.

— Бабця просто хоче, щоб я шукала якийсь «потік» і «гармонію», — бурчала дівчинка, стоячи перед кухонним столом. — Але ж магія — це звичайний інструмент! Якщо ти можеш зупинити дрон, то здатна зупинити будь-що. Головне — правильно намацати цю внутрішню кнопку.

Мама сиділа в сусідній кімнаті й зосереджено щось вираховувала в ноутбуці (ймовірно, дебет, кредит або залишок власних нервових клітин після першого доньчиного польоту). Бабця ж пішла в сад — «домовлятися з помідорами», аби ті не вередували й швидше червоніли.

Момент видався ідеальним.

Яринка поставила перед собою склянку. Звичайну, порожню прозору склянку.

— Так, — прошепотіла вона. — Об’єкт: вода. Мета: зупинити рух. Не весь час навколо, а лише воду.

Вона почала наливати воду з глечика. Струмінь падав рівно, прозоро й швидка. Яринка заплющила очі, знайшла всередині той самий уявний «м’яч», про який торочила бабця, і різко стиснула його долонею.

— Стій! — подумки наказала вона.

Світ довкола не здригнувся. Але струмінь води... замер.

Це виглядало неймовірно. Вода не перетворилася на лід. Вона просто застигла в повітрі, мов прозоре скляне намисто. Тисячі дрібних крапельок завмерли в ідеальному порядку. Яринка навіть зважилася торкнутися однієї з них пальцем. Крапля виявилася твердою, мов діамант, але водночас відчувалася живою — ніби просто затамувала подих.

— Я це зробила! — прошепотіла Яринка. — Я геній! Я — королева води! Богдан просто згорить від заздрощів, коли побачить, що я контролюю магію краще за нього!

Захопившись тріумфом, вона геть забула про одну маленьку, але суттєву деталь: вона й досі тримала глечик нахиленим, а вода продовжувала витікати.

Вона просто не падала донизу. Вона накопичувалася.

Струмінь, який дівчинка «зупинила», став своєрідною заторам. Проте вода за цією магічною пробоїною нікуди не зникала. Вона стискалася під шаленим тиском, створюючи замерзлий водяний стовп.

— Так, тепер треба це діло відпустити, — вирішила Яринка. — Три... два... один... Відпускаю!

Вона розтиснула свій внутрішній «м'яч».

Те, що сталося далі, науковці назвали б локальним гідродинамічним вибухом.

Уся вода, яка зібралася за ці десять секунд під магічним тиском, одночасно вирвалася на свободу. Це був не просто потік — це був справжній водяний кулак. Струмінь із гуркотом врізався в склянку, розгативши її на дрібні друзки, а сама хвиля піднялася вгору, мов мініатюрне цунамі, і змила зі столу:

1. Солонку;

2. Половину пачки серветок;

3. Бабусину чашку з чаєм (яка дивом вціліла, але тепер була по вінця наповнена водою з-під крана);

4. І, що найгірше, телефон «Микола Олександрович», який Яринка необачно поклала на край стільниці.

Телефон зробив коротке «буль-буль» і повільно пірнув у глибоку калюжу.

— О ні... — Яринка заніміла від жаху.

У цей самий момент на кухню зайшла мама.

— Ярино, що там за шум?.. — Маланка Олександрівна застигла на порозі.

Перед її очима постала картина: розбите скло, вода, яка стікала по стінах, залитий стіл і донька, що стояла посеред цього хаосу з порожнім глечиком та виразом обличчя «це не я, воно само».

— Що. Тут. Сталося? — мамин голос опустився до такого низького регістру, що, здавалося, забринів, мов бас-колонка.

— Я... я просто... — Яринка заклипала очима. — Там була... дуже швидка вода.

— Дуже швидка вода? — мама повільно перевела погляд на телефон, який лежав у калюжі, мов екзотичний молюск. — Твій «Микола Олександрович». Він плаває.

— Він... він просто приймає водні процедури! — спробувала пожартувати Яринка, але голос зрадницько здригнувся.

— Яринко, — мама важко зітхнула, і це зітхання виявилося страшнішим за будь-який крик. — Ти що, знову потай експериментувала без бабці?

— Ні! — збрехала дівчинка.

— Плечі, — лаконічно зауважила мама. — Коли ти брешеш, ти завжди підтягуєш плечі до вух. Це генетичне.

Яринка мимоволі опустила плечі.

— Прибирай. Зараз же. Витирай підлогу, прибирай скло й молися, щоб телефон вижив. Якщо він не ввімкнеться — користуватимешся старим апаратом із дисковим набором до кінця літа.

Яринка з жахом уявила цей чорний, важкий карболітовий телефон, який виглядав як знаряддя катувань минулого століття.

Поки вона гарячково затирала підлогу ганчіркою, за вікном у саду лунав тихий смішок.

Яринка підвела голову й побачила бабцю. Та стояла під яблунею й спостерігала за кухнею через шибку. Вона не сміялася вголос, але її очі променилися бісиками. Вона точно все бачила.

Бабця підняла руку й зробила легкий круговий жест пальцями.

Раптом ганчірка в руках Яринки ожила. Вона закрутилася, мов маленький вир, і почала вбирати воду зі столу й підлоги з такою швидкістю, ніби в неї вмонтували потужний насос.

— Ого! — тихо вигукнула дівчинка.

Ганчірка за лічені секунди завершила прибирання, і саме в цей момент мама знову зазирнула до кухні.

— Чому ти затихла? Ти вже закінчи... — Мама замовкла, побачивши ідеально сухий стіл. — Дивно. Зазвичай ти порпаєшся з цим годину.

— Я просто дуже старалася! — швидко випалила Яринка, ховаючи «розумну» ганчірку за спину.

Мама підозріло примружилася, але доля смартфона хвилювала її більше. Вона підняла пристрій, ретельно обтерла його рушником і... натиснула кнопку живлення.

Екран спалахнув.

— Працює, — зітхнула мама. — Тобі дуже пощастило, Яринко.

Коли мама вийшла, Яринка підійшла до вікна. Бабця підморгнула їй і прошепотіла (хоч між ними було метрів десять):

— Наступного разу, коли захочеш зупинити воду, спочатку зупини своє бажання бути видатним фізиком. Побачимося в саду за п'ять хвилин. На нас чекає серйозна розмова про відповідальність за розбитий посуд.