Глава 6. Брови-детектори та перший шепіт

Оксана мала справжню суперздібність.

Вона не вміла літати, не відчувала магію на запах і не зупиняла час. Проте вона володіла дечим набагато небезпечнішим — власними бровами. Коли Оксана піднімала одну брову, це означало: «Я тобі не вірю». Коли піднімала обидві — це була беззаперечна вимога: «Ти зараз же все мені розкажеш, або я не розмовлятиму з тобою тиждень».

— Отже, — Оксана спиралася підборіддям на зчеплені пальці й не відводила від подруги вимогливого погляду. — Ти стверджуєш, що ця фоліант-бандура — «старий щоденник», який ти «тягаєш із собою лише тому, що попросила бабця».

— Саме так, — Яринка намагалася надати своєму обличчю якомога невиннішого виразу, але відчувала, як щоки починають палати й стають кольору стиглого томату.

— Яринко, — Оксана повільно звів догори праву брову. — Ти носиш цей «щоденник» у рюкзаку, який тулиш до грудей, мов щит. Ти й близько не підпускаєш мене до нього. І ти щойно здригнулася, коли я про нього згадала.

— Нічого я не здригнулася! Це... це просто нервовий тик. Від перевтоми. Навчальний рік був важким!

— Від перевтоми? — Оксана підняла обидві брови. Високо. Дуже високо. — Яринко, ти або вляпалася в якесь сектантство, або в тебе в рюкзаку лежить дещо, що за шкалою адекватності перебуває десь між «старим фотоальбомом» і «темним артефактом із Гаррі Поттера».

— Це просто книга, Оксано! — Яринка ледь не вигукнула це на весь двір, але вчасно притишила голос. — Стара, важка й дуже нудна книга.

— Нудна? — Оксана примружилася. — Тоді чому вона виглядає так, ніби її окропили темними закляттями? Вона чорна, з масивним металом, і... вона виглядає голодною.

Яринка заніміла. Вона не могла зізнатися: «Вона не просто виглядає голодною. Вона справді голодна, і щоночі шепоче мені, що я повинна стати сильною».

— Ходімо в парк, — швидко перевела тему Яринка, підхоплюючись. — Мені треба подихати свіжим повітрям.

— Тільки якщо ти не зупинятимеш час по дорозі, аби проїхати в тролейбусі без квитка, — кинула Оксана, прямуючи за нею. — Не маю жодного бажання пояснювати кондукторові, чому пасажири раптом застигли в позах античних статуй.

Парк вирував життям: довкола бігали собаки, каталися самокати, лунав дитячий сміх. Але для Яринки все сприймалося інакше. Кожен крок по травичці відгукувався в її тілі тихим тремтінням. Вона вчилася відчувати магію — не як руйнівну силу, а як присутність чогось більшого. Дівчинка помічала, як сонячні зайчики на мить затримувалися на листі ясенів довше, ніж мали б, і як повітря довкола пагорба, де сиділи підлітки, ставало ледь помітно густішим.

Богдан чекав на них біля старовинного фонтану. Він умостився на кам’яному бортику, малюючи щось у своєму блокноті, й виглядав як найспокійніша людина в усьому районі.

— Привіт, — мовила Яринка, підходячи ближче.

— Привіт, — Богдан підвів очі й одразу окинув поглядом її рюкзак. — Вона знову пахне.

— Чим? — тишком спитала дівчинка.

— Металом і... чимось нудотно-солодким. Мов давні цукерки, які забули в дерев'яній скрині років на сто.

— Це Книга, — прошепотіла Яринка так, аби Оксана, яка затрималася позаду, не почула.

— Я знаю, — кивнув Богдан. — Вона прокидається. Коли ти поруч, вона прагне розширити свої межі.

Оксана підійшла до них, тримаючи руки в кишенях. Вона уважно оглянула Богдана, потім Яринку, а далі перевела погляд на фонтан.

— Ви знову шепочетеся? — Оксана підняла одну брову. — Я почуваюся героїнею підліткового детективу, де в усіх довкола є магічні секрети, а я — єдиний притомний персонаж, який просто хоче з’їсти морозива й не думати, чому ви витріщаєтеся на звичайний рюкзак із таким священним трепетом.

— Ми просто обговорювали... — почала Яринка.

— Залізо? — раптом вставив Богдан.

Оксана застигла. Її брови повільно, дуже повільно поповзли до лінії росту волосся.

— Залізо? — перепитала вона. — Ви обговорюєте залізо? Ви що, записалися в гурток любителів металобрухту?

Яринка відчула, як позаду пробіг морозець. Вони з Богданом виявилися просто жахливими шпигунами.

— Ми... ми про застібку на Книзі! — швидко викручувалася Яринка. — Там дуже стара, залізна застібка!

Оксана подивилася на неї з виразом обличчя, ніби дівчинка щойно зізналася у зв'язках із прибульцями.

— Залізна застібка. Ну-ну. Може, замість того, щоб досліджувати металобрухт, ми зробимо щось нормальне? Наприклад, підемо нарешті по морозиво?

Коли вони вмостилися на траві під крислатим кленом і Оксана нарешті переключилася на обговорення кінопрем'єр, Яринка відчула це знову.

Шепіт.

Він пролунав не у вухах. Це було відчуття, ніби хтось провів вологим пасмом по її скронях ізсередини.

«Відкрий...»

«Тут так темно...»

«Ти ж прагнеш дізнатися, як це — бути непереможною...»

Яринка міцно стиснула пальцями рюкзак. Книга всередині відчутно нагрілася. Вона важчала, важила все більше, ніби тягнула дівчинку вниз — до сирої землі, до коріння, у темну глибину.

— Яринко? — схвильований голос Богдана вихопив її з оціпеніння. — Ти знову.

— Що «знову»? — спробувала вона видавити з себе усмішку.

— Ти завмерла. Секунд на п'ять. І твій запах... він став дуже різким. Мов озон перед потужною грозою.

Яринка подивилася на хлопчика. Його обличчя виражало глибоке занепокоєння. Він усе бачив і все відчував.

— Вона вимагає, щоб я її відкрила, — ледь чутно мовила вона, бо Оксана на мить відвернулася.

— Не роби цього, — застеріг Богдан. — Не зараз і не серед людей. Вона відчуває твій страх, Яринко. Вона ним живиться. Коли ти панікуєш — вона міцнішає. А коли ти... ну, коли ти спокійна, вона залишається просто Книгою.

— Але я не можу заспокоїтися! — Яринка заледве стримала сльози. — Вона не просто книга! Вона мов дикий хижак: чекає, поки ти протягнеш руку, щоб її погладити, а натомість може її відгризти!