Глава 5. Ложка, яка не падала, та тінь, яка не відступала

Цілий тиждень Яринка не розлучалася з Книгою.

Вона носила її в рюкзаку до школи. Клала поруч на кухні під час сніданку. Брала у ванну кімнату — ставила на край раковини й стежила, щоб не впала. А на ніч мостила під подушку, бо бабця казала: «Книга має чути твої сни. Так вона навчиться довіряти».

Головна проблема полягала в тому, що Книга була важкою. Не фізично — вона важила трохи більше кілограма — а якось інакше. Яринка відчувала вагу, яку не виміряєш жодними вагами. Вагу присутності. Ніби хтось постійно стояв за спиною й тихо нагадував: «Я тут. Я чекаю».

— Ти знову з цією бандурою, — зауважила Оксана в понеділок, коли вони сиділи на лавці біля школи.

Оксана була її найкращою подругою. Темноволоса, струнка, з такими виразними бровами, що здавалося, ніби вони живуть власним життям і коментують усе довкола. Вона завжди казала правду прямо в очі, навіть якщо ця правда була не вельми приємною.

— Що це за книга? — Оксана кивнула на рюкзак, з якого визирав чорний корінець.

— Щоденник, — збрехала Яринка. — Бабусин. Старий.

— Бабусин щоденник? — Оксана підняла обидві брови. Це означало: «Я тобі не вірю, але даю шанс пояснити».

— Угу. Вона там нотатки робила. Хоче, щоб я переписала.

— І ти тягаєш його скрізь із собою?

— Бабця каже, треба звикнути.

— Звикнути до чужого щоденника? — Оксана звів брови ще вище. — Яринко, ти в порядку? Це як носити із собою чужі речі, щоб «звикнути».

— Це не просто речі, це сімейна пам'ять.

— Все одно чуже. Не тягай.

Яринка страшенно хотіла розповісти все. Сісти й викласти: «Оксано, я відьма. Я вмію літати й зупиняти час. У нашому саду живе тінь тристалітнього зрадника, а новий сусід відчуває магію на запах». Але не мовила й слова. Бо Оксана була запеклою реалісткою. Дівчинкою, яка ще в третьому класі розклала вчительці математичну модель, чому один дід не може облетіти всі будинки за одну ніч, навіть якщо йому дадуть по печиву.

Якщо Яринка скаже «я відьма», Оксана або підніме її на сміх, або порадить звернутися до психолога.

— Гаразд, — Яринка засунула Книгу глибше в рюкзак. — Не зважай.

— Отож-бо, — Оксана відкинулася на спинку лавки. — Краще розкажи, що це за хлопець, із яким ти вчора йшла біля магазину?

— Богдан? Наш новий сусід. Переїхав нещодавно.

— Симпатичний, — спокійно констатувала Оксана, ніби казала про погоду.

— Та нормальний... — Яринка відповіла й раптом відчула, як щоки заливає гарячий рум'янець.

— «Нормальний», — виділила слово Оксана. — Яринко, коли про «просто нормальних» говорять, то не червоніють так, наче тебе в кропиву кинули.

— Я не червонію!

— Червонієш. Мене не дури, у мене брови все бачать.

Яринка замовкла, а Оксана посміхнулася своєю фірмовою посмішкою з серії «я все про тебе знаю».

...А о дванадцятій тридцять сім сталася Друга Подія.

Вони сиділи в шкільній їдальні. Яринка, Оксана, Богдан (якого Яринка затягнула до їхньої компанії, бо він був новачком і до того ж розумів її секрет) та ще троє однокласників, які не мали стосунку до магії, але активно їли борщ і обговорювали нові відео в мережі.

Яринка тримала в руці звичайну шкільну алюмінієву ложку. Вона піднесла її до рота — і раптом розтиснула пальці. Але ложка не впала.

Вона просто зависла в повітрі.

Не на секунду. Вона висіла нерухомо, ніби зачепилася за невидимий гачок.

— Яринко, — тихо мовила Оксана, опустивши погляд. — Твоя ложка.

— Я бачу, — прошепотіла Яринка.

— Вона висить.

— Я бачу!

— У повітрі.

— Я БАЧУ!

Богдан, який сидів навпроти, раптом жадібно втягнув повітря носом. Його обличчя зблідло.

— Метал, — шепнув він їй. — Чистий метал. Не мох! Ти не просиш — ти силою тримаєш її. Яринко, відпусти!

— Я не тримаю! — Яринка під столом стиснула кулаки. — Вона сама!

Але вона брехала сама собі. Вона відчувала: щось усередині неї — між серцем і диханням — міцно стискало цю ложку й не давало їй упасти.

Ложка в повітрі здригнулася й повільно закрутилася, як морквина в мікрохвильовці.

— Яринко, — Богданів голос був тихим, але вимагав дій. — Заспокойся. Дихай. Уяви м'яч. Ти стискала м'яч, а тепер розтисни долоню.

— Я пробую! — процідила Яринка крізь зуби.

Ложка закрутилася швидше. Однокласник Андрій, який перевів погляд від борщу, відкрив рота:

— Ого... Це що, якийсь фокус?

— Фокус! — миттєво підхопила Яринка. — Еге ж, фокус. Тренуюся. Для шкільного свята.

— Для якого свята? — примружилася Оксана. — Семестр же тільки почався.

— Для... для осіннього балу! — викручувалася Яринка.

Оксана подивилася на неї, потім на ложку, яка все ще висіла в повітрі, і знову на Яринку. Обидві її брови піднялися й опустилися — що означало: «Я знаю, що це не фокус. Але поки мовчу».

І в цей момент Яринка нарешті видихнула. Ложка з брязкотом упала прямо в тарілку з борщем. Червоні краплі пирснули на Андрія.

— Гей! — вигукнув той. — Моя краватка!

— Вона не краватка, це шарф, — зауважила Оксана.

— Це краватка!

— Хто носить краватку до борщу?

Яринка сиділа з тремтячими руками. Богдан навпроти дивився на неї й повільно вдихав повітря.

— Метал відступає, — тихо мовив він. — Відчуй мох, Яринко. Згадай запах моху. Земля після дощу.

Яринка заплющила очі. Згадала банку на кухонному столі. Бабчин голос: «Ти не наказуєш, ти просиш». Вона зробила глибокий вдих. Навколо пахло їдальнею — супом, випічкою, мийним засобом, але десь глибоко під цим усім вона вловила тонку нотку свіжості. Мох.

Ложка в тарілці більше не рухалася.

— Молодець, відпустила, — мовив Богдан.

Яринка розплющила очі й зустрілася поглядом з Оксаною. Подруга мовчала, але Яринка бачила: Оксана занотовує. Не на папері — у голові. І коли-небудь вона відкриє свій «блокнот» і спитає.

Але не сьогодні.