Глава 3. Годинник, який не тікає, та хлопчик, який не дихає

Яринка не спала цієї ночі.

Не тому, що боялася. І не тому, що хвилювалася. А тому, що настільна лампа на тумбочці дзижчала так, ніби всередині застрягла комаха, яка ніяк не могла вирішити — жити їй чи померти. Мерехтіла. Гасла. Знову спалахувала. Яринка вже тричі простягала руку, щоб її вимкнути, але щоразу лампа випереджала дівчинку й спалахувала знову, ніби навмисно дражнилася.

— Добре, — пробурчала Яринка лампі. — Хочеш жити? Живи.

Вона перевернулася на інший бік і поглянула на настінний годинник. Стрілки показували 3:47. Глибока ніч. Тиша. Десь за вікном море спало, згортаючи свої хвилі одна на одну, мов акуратно складену білизну.

А потім дівчинка помітила дивину.

Секундна стрілка не рухалася.

Вона застигла на «12» — нерухомо й вперто, як солдат, який вирішив, що його варта закінчилася, а крок праворуч — це особиста образа.

— Хм, — мовила Яринка. — Розрядився акумулятор.

Вона простягнула руку, щоб постукати по склу — і завмерла.

Бо годинник не просто зламався. Зупинився сам час.

За вікном хвилі, які досі лагідно набігали на берег, застигли на півдорозі — водяні горби завмерли в повітрі, ніби хтось натиснув «паузу» на самому океані. Морська піна висіла в повітрі, не падаючи. Чайка зависла над водою з розпластаними крилами, розкритим дзьобом і виразом обличчя, який чітко казав: «Я дуже шкодую, що взагалі сюди полетіла».

Яринка сіла в ліжку.

— О ні, — прошепотіла вона. — Ні-ні-ні-ні...

Вона торкнулася годинника. Скло було холодним. Не просто «зима на вулиці», а «час помер» холодним.

— Я не цього хотіла! Я просто хотіла, щоб лампа перестала дзижчати!

Яринка подивилася на лампу. Вона більше не мерехтіла й не горіла. Лампа просто стояла, а її нитка розжарювання зависла десь між «жива» й «мертва», мов кіт Шредінгера, якого попросили зачекати за дверима.

— Гаразд, — Яринка глибоко вдихнула. — Гаразд. Я зупинила час. На... скільки?

Вона не знала. Не було жодного способу перевірити. Годинник стояв, телефон замер, навіть власні думки рухалися повільніше, ніби повітря навколо перетворилося на густий кисіль.

— Думай, Яринко. Думай. Бабця ж казала: «Перестань тримати». Просто... відпусти.

Вона заплющила очі. Уявила, як розтискає пальці. Уявила, як випускає щось невидиме й щільне, що досі стискала в долонях.

Нічого.

Вона спробувала ще раз. Уявила відкриті долоні. Уявила, як випускає міцну мотузку, за яку трималася.

Знову нічого.

Чайка все ще безпорадно висіла в повітрі.

— ЯРИНКО!

Дівчинка ледь не зіскочила з ліжка. Голос бабці пролунав не з коридору й не з кухні, а прямо всередині її власної голови.

— ЯРИНКО, ТИ МЕНЕ ЧУЄШ?!

— БАБЦЮ?! — Яринка схопилася за голову. — Ти у моїй голові?!

— Я У СВОЇЙ КІМНАТІ! АЛЕ ТИ ЗУПИНИЛА ЧАС, А З НИМ — І ПОВІТРЯ, А З ПОВІТРЯМ — ЗВУК! ЯКЩО ХТОСЬ ІЗ НАС Не ПРУДШИЙ ЗА ЧАС, ТИ НІЧОГО НЕ ПОЧУЄШ, БО ЗВУК — ЦЕ КОЛИВАННЯ ПОВІТРЯ, А ТИ ЙОГО ЗАМОРОЗИЛА! ТЕБЕ ЧУЮ, БО В НАС Є ТЕЛЕПАТИЧНИЙ ЗВ'ЯЗОК, ЯКОМУ ПОВІТРЯ НЕ ПОТРІБНЕ!

— ТЕЛЕПАТИЧНИЙ ЗВ'ЯЗОК?!

— НАШ РІД ПЕРЕДАЄ ДУМКИ ТАК САМО ЛЕГКО, ЯК ІНШІ ПЕРЕДАЮТЬ РЕЦЕПТИ БОРЩУ! ТИ ПРОСТО НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ПЕРЕВІРЯЛА, БО НЕ було ПРИЧИНИ! А ТЕПЕР Є! ПРИЧИНА — ТИ ЗУПИНИЛА ЧАС!

— Я НЕ ХОТІЛА!

— ЗНАЮ! А ТЕПЕР СЛУХАЙ! УЯВИ, ЩО ТРИМАЄШ У РУКАХ М'ЯЧ! ТИ ЙОГО СТИСНУЛА — ЧАС ЗУПИНИВСЯ! ТЕПЕР РОЗТИСНИ ПАЛЬЦІ! М'ЯЧ УПАДЕ, ЧАС ПОПЛИНЕ ДАЛІ!

— ЯКИЙ М'ЯЧ?!

— ЯКИЙ ЗАВГОДНО! У ТЕБЕ ЩО, ФАНТАЗІЇ НЕ ВИСТАЧАЄ?! УЯВИ КУЛЮ! УЯВИ БУБЛИК! МЕНІ ВСЕ ОДНО, ПРОСТО ВІДПУСТИ!

Яринка міцно затулила очі. Уявила м'яч. Червоний. Стару гумову кулю, якою вони з Оксанкою грали в дитинстві, поки Оксанка не заявила, що «надто доросла для м'ячів», і не уткнулася в смартфон.

Вона стискала цей м'яч. Відчувала його щільність.

І нарешті розтиснула пальці.

Світ вдарив по вухах.

Це був не вибух, а різкий шум. Ніби хтось прибрав долоню від мембрани барабана, і всі звуки повернулися одночасно: хвилі із гуркотом обвалилися на пісок, чайка пронизливо закричала й полетіла геть, лампа на тумбочці блимнула й згасла, а потім спалахнула знову й рівно засяяла, мовби кажучи: «Ладно, я була неправа, миримося».

Годинник зацокав. Секундна стрілка гарячково перестрибнула кілька поділок — 3:47, 3:48, 3:49 — ніби надолужувала згаяний час.

— Бабцю? — тихо покликала Яринка.

— Я тут, — бабця вже стояла на порозі. Халат, капці, очі — гострі, як завжди. — Скільки?

— Що — скільки?

— На скільки зупинила час?

— Не знаю. Може, на секунду? Може, на хвилину?

— Чотирнадцять секунд, — бабця зайшла до кімнати й сіла на край ліжка. — Я засікла по своєму кишеньковому годиннику. Чотирнадцять секунд. Це дуже багато, Яринко. Для тринадцятирічної дівчинки, яка не тямить, що робить — це неймовірно багато.

Яринка мовчала, опустивши очі.

— Онучко, — бабця лагідно взяла її за руку. — Сьогодні все почнеться. Не «колись», не «колись потім», а вже зараз. Ти мусиш навчитися керувати тим, що палає всередині тебе. Бо якщо не ти керуватимеш магією — вона керуватиме тобою.

— Я не хочу зупиняти час, — тихо прошепотіла Яринка.

— Ніхто не хоче, — бабця погладила її по кудлатому рудому волоссі. — Ніхто при притомному глузді не прагне сили, яка може змінити все. Але життя не питає, чого ти хочеш. Воно запитує лише одне: що ти зробиш із тим, що вже маєш?

Яринка подивилася на годинник. 3:52. Світ неухильно біг далі, ніби нічого й не сталося.

— Бабцю, — мовила дівчинка. — Я так втомилася.

— Спи, — бабця підвелося. — Попереду довгий день.

— Чому?

— Бо сьогодні ти вперше спробуєш навчитися того, чого не знайти в жодній книжці. Ти спробуєш навчитися відпускати.

Бабця вийшла, тихо зачинивши двері. Яринка лежала, витріщаючись у стелю. Годинник цокав. Лампа спокійно світила. За вікном хвилі набігали на берег.