Глава 2. Дрон, дрон, дрон, або Чому не варто літати на ситий шлунок

Дрон завис рівно перед Яринчиним носом.

Він був чорний, блискучий і мав чотири пропелери, які дзижчали так самовпевнено, ніби він платив за право тут перебувати. На його череві підморгувала червона лампочка — йшов запис.

— Ти що, знімаєш мене? — Яринка зависла в повітрі, намагаючись зберегти гідність. Зробити це було вкрай складно, зважаючи на те, що її піжама з єдинорогами розвівалася на всі боки.

Дрон у відповідь просто підлетів ближче й зробив зум.

— Не смій! — Яринка відхилилася, але апарат повторив маневр. — Я тобі кажу, не...

Знову зум.

Яринка спробувала його відштовхнути. Це була помилка. По-перше, у неї не було жодних підручних засобів, а дрон висів якраз на п’ятнадцять сантиметрів вище її витягнутої руки. По-друге, потягнувшись, вона остаточно втратила рівновагу.

А під нею простягався бабусин сад.

Яринка впала.

Не в буквальному сенсі — вона не гепнулася об землю, як мішок із картоплею. Ні. Магія, яка тільки-но прокинулася всередині, спробувала врятувати ситуацію: дівчинка пролетіла крізь яблуню (збивши три яблука), рикошетом відбилася від паркану (пробивши дошку) і приземлилася — якщо це можна назвати приземленням — просто в кущі ожини.

— Ой, — сказала Яринка, сидячи в колючках.

— Ой, — мовби відлунням озвався дрон, зависши над нею та продовжуючи зйомку.

— Я ТЕБЕ РОЗБИЮ! — закричала Яринка, намагаючись виплутатися. Ожина, на її глибоке переконання, була створена спеціально для того, щоб робити життя людей максимально болісним. Кожна її колючка працювала як мініатюрний чортик із дипломом стоматолога.

— Яринко! — з кухні долинав мама-голос, який гармонійно поєднував у собі тривогу, дратівливість і усвідомлення того, що сьогодні вона вже триста разів запитає «ЩО ТИ РОБИШ?». — Яринко, ти де?!

— У КУЩАХ! — відгукнулася Яринка. — Я ВПАЛА В ОЖИНУ!

— У ЯКУ ОЖИНУ?! ЯКА ЩЕ ОЖИНА?!

— ТАКА, ЩО КОЛЕТЬСЯ! НАПІВСМЕРТЕЛЬНО!

Бабця з’явилася на порозі, тримаючи в руці чашку чаю, мов театральний реквізит. Вона спокійно подивилася на онуку в кущах, на дрон над нею, на діру в паркані, на три яблука, розкидані по траві, й мовила:

— Ну, перший політ можна вважати успішним.

— ЯКИМ ЩЕ УСПІШНИМ?! — Яринка висмикнула з зачіски гілочку ожини разом із пасмом рудого волосся. — Я ВПАЛА!

— Ти літала, — спокійно заперечила бабця. — А потім упала. Перше — це магія. Друге — це фізика. Дві науки, які між собою не надто ладнають.

Яринка хотіла обуритися, але тут дрон зробив щось геть нахабне: опустився нижче, пролетів повз її обличчя й тицьнув камерою просто в ніс.

— УСЕ! — Яринка схопила найближче яблуко й жбурнула його в повітря.

Плід полетів із точним розрахунком, який зробив би честь професійному списометателю. Проте дрон спритно ухилився. Яблуко ж натомість шугнуло прямо у відчинене вікно сусіда.

Це було вікно Петра Івановича. Через секунду з кімнати долунав звук, який Яринка назвала б «асиметричною симфонією»: спершу гучний удар, потім тріск чогось скляного, а далі — несамовитий крик.

— ХТО?! — загорлав Петро Іванович, висунувшись з вікна. — ХТО КИНУВ ЯБЛУКО В МОГО КОТА?!

— У кота? — Яринка збентежено заклипала очима. — Я не в кота, я в дрон...

— ЯК СЕБТО НЕ В КОТА?! ТИ ЩО, ЯБЛУКАМИ В КОТІВ ЦІЛЯЄШСЯ?!

— Я НЕ ЦІЛИЛА В КОТА!

— ТИ ЦІЛИЛА В ДРОНА?! — Петро Іванович нарешті розглядів обстановку. Його обличчя набуло відтінку, якого Яринка ніколи не бачила в природі — щось середнє між буряковим і «дайте мені заспокійливе». — У МОГО ДРОНА?! Я ЗА НЬОГО СОРОК ТИСЯЧ ВІДДАВ!

— СОРОК ТИСЯЧ?! — Яринка перевела погляд на апарат, який продовжував висіти в повітрі, блискучий і самовпевнений. — За оце?!

— ЗА ОЦЕ! — підтвердив Петро Іванович. — Це DJI Mavic 3! У нього роздільна здатність 5K! У нього гіростабілізація! Він...

— Він шпигує за сусідами, — спокійно вставила бабця, роблячи ковток чаю. — Я знаю, Петре Івановичу. Бачу, як він щовечора зависає над моїм садом. Ви, мабуть, стежите, як мої помідори ростуть?

Сусід миттєво зробив фізіономію з серії «спіймали з руками в банці з варенням».

— Я... Це... Це просто хобі...

— Хобі — це коли знімають пташок, а не сусідку в піжамі з єдинорогами, — відповіла бабця.

Дрон, ніби відчувши, що розмова повертає не в той бік, почав повільно задкувати.

— Стій! — Яринка підхопилася з куща — точніше, спробувала підхопитися, бо ожина тримала її за піжаму, як заручника. — Стій, ти!

І в цей момент сталося дивне.

Яринка не думала про магію. Не згадала про Слово. Не намагалася нічого заклясти. Вона просто розлютилася. По-справжньому. До білого шалу.

Повітря навколо неї забриніло.

Дрон зупинився. Просто замер на місці, ніби хтось натиснув на паузу. Пропелери завмирали в польоті, камера перестала миготіти. Він висів у повітрі нерухомо, мов чорна муха в прозорому бурштині.

— О, — тихо мовила Яринка.

— О, — так само тихо сказала бабця, і в її голосі вперше за ранок пробився подив.

— О ГОСПОДИ! — на всю вулицю видав Петро Іванович.

Яринка подивилася на свої руки. Вони не світилися, не палали й не випромінювали жодних кінематографічних ефектів. Але дівчинка виразно відчувала: щось усередині неї тягнулося до дрона, як міцна прозора нитка, і не давало йому зрушити.

— Яринко, — бабця поставила чашку. — Опусти його. Обережно.

— Як?

— Просто... перестань тримати.

Яринка подумки «відпустила». Дрон упав. Без жодної графіки — просто гепнувся на траву, мов важкий металевий жук.

Із сусідського вікна миттєво долетіло:

— МІЙ ДРОН! ТИ ЗБИЛА МІЙ ДРОН! Я ТЕЛЕФОНУЮ В ПОЛІЦІЮ!

— Петре Івановичу, — спокійно звернулася бабця, — ви зателефонуєте в поліцію і скажете: «Сусідська тринадцятирічна дівчинка зупинила мій дрон силою думки»? — Вона зробила коротку паузу. — Думаю, до вас відправлять не наряд, а бригаду з психіатрії.