Глава 1. День народження, який почався не з тієї ноги

Будильник не продзвонив.

Яринка знала це точно, бо ще пів секунди тому вона летіла на мітлі над містом, а тепер лежала в ліжку, врізавшись головою в тумбочку й збивши телефон, який лагідно називала «Микола Олександрович».

— Миколо Олександровичу, ти знову проспав! — пробурчала вона, намагаючись розплющити бодай одне око.

Телефон мовчав. Телефон завжди мовчав. Бо Яринці потрібен був не просто будильник, а щось набагато потужніше, щоб витягти її з обіймів Морфея. Особливо сьогодні. Сьогодні їй виповнювалося тринадцять.

Тринадцять.

Не дванадцять, коли ти ще дитина і можна ховатися за материнською спідницею. Не чотирнадцять, коли вже чуєш: «Ти майже доросла, Ярино, час замислитися про майбутнє». А саме тринадцять. Вік, коли в їхньому роду починалося все найцікавіше.

Яринка сіла в ліжку.

Її кімната нагадувала поле бою між звичайною підліткою та дуже невдоволеною чаклункою. З одного боку — плакати на стінах, розкидані шкарпетки та недописані конспекти з історії. З іншого — на книжковій полиці тіснилися «Догляд за мітлою: чищення та полірування», «100 отрут, які твоя бабуся точно на комусь пробувала» і «Чому не варто перетворювати однокласників на жаб: посібник для початківців».

Останню книжку Яринка читала щовечора і щоразу подумки сперечалася з авторкою.

— Як це «не варто»? — бурчала вона, закладаючи сторінку. — Деяких дуже навіть варто. Якщо вони на це заслуговують.

О шостій ранку Яринка вже стояла перед дзеркалом. Руде волосся, яке не підкорялося навіть магії (після заклять воно ставало ще кудлатішим і нахабнішим), і ластовиння, якого було так багато, що здавалося, ніби хтось розсипав по її обличчю золотий пісок.

— Тринадцять, — прошепотіла вона своєму відображенню.

Дзеркало на мить запізнилося з реакцією, але потім скривилося у відповідь: — І що? Тепер будеш сама собі платити за інтернет?

— Я можу тебе розбити, — погрозила Яринка.

— Ой, злякала, — відгукнулося дзеркало. — Ти ж знаєш, що бабця з осколків зробить «авангардне мистецтво» і поставить у вітальні.

Яринка знала. Бабця справді могла.

На кухні вже пахло чимось дивним — сумішшю свіжої кави та... моху?

— Де бабця? — запитала Яринка, заходячи.

Мама, Маланка Олександрівна, яка працювала звичайною бухгалтеркою (хоча Яринка підозрювала, що баланс дебету з кредитом вона зводить за допомогою специфічних заклинань), зосереджено дивилася в ноутбук.

— У саду, — коротко відповіла мама, не підводячи очей. — Розмовляє з помідорами. Каже, що вони сьогодні недоотримали сонячного світла.

Яринка зітхнула. В їхній родині «ексцентричність» була не просто рисою характеру, це був фундамент.

— Онучко! — голос бабці Ярослави пролунав ніби звідкись із-під землі, хоча вона просто стояла у дверях.

Бабця виглядала на всі вісімдесят два, але рухалася так, наче всередині в неї був вічний двигун. Біле волосся, гострий погляд і аромат трав, від якого в Яринки завжди починало лоскотати в носі.

— З днем народження! — бабця згребла Яринку в обійми, ледь не збивши з неї окуляри. — Тепер ти справжня. Час ініціації!

— Яка ще ініціація? — Яринка намагалася дихати, затиснута в міцних обіймах.

— Справжня магія не в паличках і не в зірках, — бабця серйозно подивилася їй в очі, відсторонивши від себе. — Вона в тобі. Сьогодні, коли сонце підніметься вище верхівки яблуні, ти маєш відчути... своє Слово.

— Слово? — перепитала Яринка. — Яке слово? «Привіт»? «Будь ласка»?

— Ні, — бабця хитро примружилася. — Твоє власне Слово. Твою суть. Якщо скажеш правильно — світ відкриється. Якщо помилишся... — вона зробила театральну паузу, — ну, принаймні ти дізнаєшся, чи зручно бути качаном капусти.

Яринка згадала історію про сусідського кота, який на три дні перетворився на качан середнього розміру. Це було... епічно, але не дуже зручно для кота.

Через годину Яринка стояла посеред саду. Сонце припікало, а повітря навколо здавалося густим, як кисіль. Вона заплющила очі.

«Моя суть. Моя правда. Моя вдача».

Вона намагалася знайти це всередині. Що вона відчувала? Страх? Хвилювання? Найбільше — бажання з’їсти шоколадку.

І раптом... щось клацнуло.

Це не було схоже на вибух. Скоріше на те, ніби всередині неї відчинилися двері в нову кімнату, про яку вона раніше не знала. І в цій кімнаті було дуже, дуже галасливо.

Яринка відчула дивний приплив тепла. Вона не знала, що саме хоче сказати, але її губи самі сформували звук. Це не було слово з підручника. Це був звук сміху, змішаний із шумом вітру.

— Полетімо! — вигукнула вона.

Світ навколо не просто здригнувся — він підскочив.

Яринка відчула, як її ноги відірвалися від трави. Спочатку на сантиметр, потім на метр, а потім — боже! — вона просто злетіла під саме небо! Її руде волосся розлетілося врізнобіч, а в животі тьохнуло так, ніби вона щойно з’їла цілу гору кислих цукерок.

— О БОЖЕ! — закричала вона, кружляючи над яблунею. — Я ЛЕЧУ! Я СПРАВДІ ЛЕЧУ!

— ЯРИНКО! — почувся з вікна крик мами. — ТИ ЩО РОБИШ?! ТИ ВІКНО БАЧИЛА?! Я ТЕБЕ ТУДИ НЕ ПУСКАЛА!

— МАМО, Я НЕ У ВІКНО, Я НАД УСІМ РАЙОНОМ ЛЕЧУ! — засміялася Яринка, намагаючись втримати рівновагу в повітрі.

Знизу бабця спокійно попивала чай, спостерігаючи, як онука описує мертві петлі над її грядками.

— Ну, — промовила бабця, — принаймні не качан. Почнемо з малого.

Але радість Яринки була недовгою. Бо саме в цей момент вона помітила, що на її шляху, прямо на висоті п’яти метрів, завис сусідський дрон, який явно не був готовий до зустрічі з тринадцятирічною відьмою.

І дрон почав стрімко наводити на неї камеру.