Епілог

Мабуть, її повернення було найнепомітнішим поверненням героя в історії людства. Ні килимових доріжок, ні квітів, ні овацій. Жодного блогера з мікрофоном, жодного питання на камеру. Тут взагалі нікого не було. І це було добре.

Міра припаркувала шатл на майданчику «Д» перед ЦУПом, відстебнулася і спустилася по трапу на грунт. Ноги по щиколотку загрузли в реголіті, і це теж здалося Мірі добрим знаком, привітанням: Місяць вітався з людиною.

Міра пройшла до дверей шлюзу. Зняла скафандр і швидко пройшла на свій рівень, який, за її розрахунками, мав бути порожнім: Марковському виділили офіс на естакаді, Янка з Михайлом перебралися туди ж, а наступна група магістрів тільки готувалася через два місяці вирушити у непривітні прерії Патагонії.

Закривши за собою відсічні двері, вона роздяглася, пройшла в душ і довго, з насолодою стояла під струменями води, змінюючи температуру від нестерпно гарячої до крижаної.

«Вражаюче! – подумала вона. – Адже колись я ці водні процедури вважала насмішкою…»

Після душу, загорнувшись у простирадло, підобідала млинцями з сиром під сметаною, намагаючись не дивитися на спокусливі м'ясні страви. Після тривалої дієти не варто було перевантажувати шлунок грубою тваринною їжею.

Висушила волосся й привела його до ладу в косметичному автоматі. Надягла теплий від стерилізації армійський комбінезон і вирішила, що саме час братися до виконання мети, заради якої повернулася на Місяць.

Сівши до терміналу, кілька хвилин дивилася на темний монітор, міркуючи: з чого б почати?

«Колонія під Архангельськом, табір Помор’я… – думала Міра. – Це занадто мало для початку операції. А для її завершення, так і зовсім нічого. Без резидента, який знає систему таборів зсередини, дідька лисого я знайду Гната. Або пошуки триватимуть до самої смерті… до моєї смерті».

Поки добиралася до Місяця, було занадто багато проблем, щоб думати: а як, власне, вона збирається всю цю справу втілити?

Опинитися на території МКАДа не важко: заправити шатл і сісти десь у глушині, вночі. Гуркіт почують, але пошуки раніше ранку не почнуть. Але якщо знати, де шукати Гната, то все можна закінчити до світанку, головне: після втечі перелетіти на північний бік Білого моря. Там Фінляндія. З Мурманська двічі на день літаки до Одеси. Прямо зараз можна замовити квитки…

Але головне питання: як?

Промайнула зрадницька думка попросити Гаріна звільнити Гната. Чому б ні? З владикою вона особисто знайома. Навіть має якусь нагороду. А Гаріну для підвищення рейтингу може й вигідно, щоб його про щось попросили. Може, навіть і звільнити. Кажете «дикуни»? А ми, ось, вашого шпигуна повернули…

Міра зітхнула і, нарешті, увімкнула комп’ютер.

Насамперед зайшла на сайт Гетьманату і увійшла секретним паролем із найвищим рівнем доступу.

Але замість звичної галереї тек побачила втомлене обличчя Когута. Борис Борисович привітно посміхнувся і сказав:

– З поверненням, Міра. Як ся маєш?

– Скарг на здоров’я немає, – відповіла Міра, сподіваючись, що голос не тремтить від здивування.

– Давно прилетіла?

– Годину тому.

Міра запідозрила, що її намагання повернутися непомітно для всіх були марними. «Невже вони відстежували мої вештання Сонячною Системою?»

Ніби читаючи її думки, Когут ледь помітно хитнув головою і сказав:

– Цю пару логін-пароль навмисно колись злили́ студентам, щоб контролювати їх найзухваліші проекти. Я перевів її на свій «кабінет» відразу після твого старту. Бо відчував, що як тільки ти з’явишся, одразу скористаєшся цією лазівкою в базу даних. Дуже радий тебе бачити. Може, поясниш, чому півгодини тому я прийняв твоє повідомлення з орбіти Юпітера?

– Це Слава, – «пояснила» Міра. – Штучін Кемпера. Я пересадила його на зв’язку порожніх танкерів, перенесла йому приймально-передавальне обладнання… акумулятори, генератори. Поділилася сонячними панелями. А перед цим навчила особливостям своєї мови та міміки. У мене не було можливості стежити за вашим спілкуванням, але, судячи з ваших слів, ввести планету в оману щодо того, де я перебуваю, вийшло.

– Вийшло, – погодився Когут. – Але як ти повернулася?

– Наздогнала паливо, яке призначалося Фаросу, і проскочила перед Венерою.

– Це великі прискорення, – спохмурнів Когут. – Неприпустимі для кемпера. Ти дуже ризикувала.

– Так. Ризикувала. Але штучін кемпера в цей час був дуже далеко. Він не міг заборонити. А другому номеру з тягача було байдуже.

– Я можу дізнатися, навіщо ти це зробила?

– Весь світ думає, що я за Юпітером…

– А насправді?

– Насправді я повернуся на Землю й витягну з МКАДу Гната Подольського. Хочу, щоб він змінив південний берег Білого моря на північне узбережжя Чорного.

Когут кілька хвилин мовчав, пильно вивчаючи Міру.

– Ти дозволиш зайти до тебе у гості? – нарешті сказав він. – Не хочеться, як Марковський, вдиратися до тебе на поверх.

– Ви знали, що він сюди ходить?