Частина треття. НЕОСЯЖНА САМОТНІСТЬ

ПЕРША ДОБА ПОЛЬОТУ

Міра прокинулася в приємному настрої. Зрештою у неї все вийшло.

Вона розслаблено лежала, звично «перебираючи» деталі втечі й не знаходила в них жодної вади. Ні за задумом, ні за виконанням. Вона ніде не схибила, не залишила жодних двозначностей чи слідів.

На відміну від втечі з неоліту, втеча з Місячної бази пройшла ідеально: на серці – спокій, а на душі – жодних сумнівів.

«Дві втечі за тиждень! – із захопленням подумала Міра. – Шкода тільки, що без Янки…» І відразу стало прикро.

Міра застогнала і розплющила очі.

Як і передбачала інструкція, спати вона влаштувалася в центрифузі, встановивши рекомендовані шість обертів на хвилину – початок відновлення після тижневого перебування на Місяці. Медичний протокол радив збільшувати частоту обертів до омріяних п’ятнадцяти, по одному оберту на дві доби. До повернення на Місяць вона досягне рівня земної сили тяжіння.

Якщо комусь здавалося, що Міра байдужа до свого здоров’я, він помилявся: до себе Міра ставилася з усією можливою розсудливістю, розуміючи, що якщо зламаний годинник одного разу не візьмуть у ремонт, можна купити новий. Але якщо тебе відмовлять в лікувані, то другого себе не випросиш навіть у мами…

Від роздумів відвернуло тихе потріскування, що швидко переходило у скрегіт. Все сталося так швидко, що Міра не встигла злякатися. Вона ще хвилину лежала, прислухаючись, потім вимкнула центрифугу, дочекалася повної зупинки, і коли двері з клацанням відчинилися, вилетіла в центральний відсік.

Кілька акробатичних рухів підтвердили, що вона ціла, здорова, сповнена сил і готова до дії. Жодних «побічних ефектів», про які попереджав майор Дадлі. Втім, із трофейного блістера вона прийняла всього три таблетки, коли зрозуміла, що на підготовку часу не залишається.

–  Слава Космосу! – вголос сказала Міра і приступила до гігієни та санітарних процедур.

Вологий рушник і просочена м'ятним стоматофітом губка повернули відчуття чистоти тіла і свіжості в роті.

Комбінезон порадував теплом, дотики внутрішньої підкладки пестили шкіру. Міра старанно розчесала і уклала волосся у хвіст під гумку.

На «кухні» вона знайшла самонагрівальний сендвіч, і короткий сніданок завершився кількома ковтками томатного соку.

Життя, безперечно, вдалося.

Вона сіла в крісло, пристебнулася і постукала пальчиками по консолі. Справ було багато, але найбільше її цікавила перемикач під прозорим «наперстком».

– Штучін три шість два слеш один, – гучно заревів металевий голос. – Приступаю до функціонування.

Міра здригнулася і незадоволено запитала:

– А тихіше можна?

– Протягом хвилини лунатиме флейта зі зменшенням гучності звуку. Скажіть, коли гучність здасться прийнятною.

Міра послухала флейту і через кілька секунд сказала:

– Стоп.

– Така гучність звуку вам підходить?

– Трохи голосніше.

– Така?

– Так. Тепер тембр голосу…

Вона із задоволенням якийсь час длубалася з налаштуваннями, потім наказала Штучіну замовкнути й повідомляти лише про важливі зміни в життєзабезпеченні або технічному стані крейсера.

– Ви повинні пояснити критерії важливості, – не вгамовувався Штучін.

– Тоді просто помовч, – попросила Міра. – Не до тебе.

Увійшовши в Систему, Міра переконалася, що проспала вісімнадцять годин і незліченну кількість дзвінків. Дзвонили з Місяця та з усіх куточків планети. Авторизовані дзвінки губилися серед тисяч безіменних номерів чужих, невідомих Мірі абонентів. До першої заправки лишалося п'ять годин, усі бортові системи бриніли «зеленим», «пальники» тягача пихкали у встановленому програмою режимі. Тож можна було трохи попрацювати з кореспонденцією.

Янка на зв'язок не виходила.

«Напевно, на естакаді, – вирішила Міра. – Вантажить і пускає контейнери».

Вона безжально відфільтрувала невідомі вхідні дзвінки і розставила пріоритети відомим.

Насамперед зателефонувала Дадлі. Все-таки господар крейсера. Суборендар повинен бути дуже ввічливим з орендарем.

– Ти мене обдурила! – замість привітання заявив майор. – У тебе немає сертифіката!

– Ні, – заперечила Міра. – Про сертифікат не було жодного слова. Я сказала, що пілот. І це правда. Ви зможете в цьому переконатися, коли через двадцять дев’ять діб побачите свій тягач на майданчику «Д», а кемпер на місячній орбіті.

Дадлі похитав головою.

– Ні, – відповів він їй тим самим тоном. – Наш договір розірвано. Ти – несумлінний партнер. Я хочу бачити свій тягач на злітно-посадковому майданчику завтра вранці.

– Які проблеми? – здивувалася Міра. – Якщо у мене немає сертифіката, то я не маю права втручатися в пілотування. Приходьте і забирайте своє корито. Дійсно, нехай краще стоїть на злітці, ніж рятує марсіанський проект.

Від такої нахабності у Дадлі розширилися очі й роздулися ніздрі. Він хвилину крутив жовна на вилицях і гіпнотизував Міру сталевим поглядом. Тільки її вся ця пантоміма більше смішила, ніж лякала. Напевно, в якийсь момент їй не вдалося стримати посмішку, бо Дадлі просто відключився, не промовивши жодного слова.