Частина друга. ВИКОП ПІД ПЕРИМЕТР

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

– Ти не лягала! – звинувачувальним голосом заявила Янка.

– Ні, – зізналася Міра, прислухаючись до шуму у вухах.

Вона відпустила слизькі від поту ручки джойстиків і зняла ноги з педалей. «Босоніж? – здивувалася вона. – Коли це я встигла роззутися?»

Встала з-за столу і похитнулася. Тетяна негайно підставила плече.

– Я думала, що ти пізно лягла, – сказала Янка. – Тренувалася на півсили, вважай, «пошепки», щоб не розбудити, а ти…

– Все добре, – пообіцяла Міра, натягуючи боти. – Просто трохи хитає.

Її не просто «хитало». У горлі пересохло, язик розпух, а губи, здається, обвітрилися. Зневоднення? Вона дісталася до лавки на Янкиному камбузі і важко плюхнулася на сидіння. Поглянула на годинник: пів на восьму. Так, ніч вона втратила. Зате скільки знайшла!

– Налий мені чаю, будь ласка.

– Тости? Сир? Вудженина?

– Просто чай. Чомусь нудить. Напевно, занадто довго в космосі бовталася…

Тетяна скривилася, але Міра і без цього розуміла, що жарт вийшов вимученим і зовсім не смішним.

Але сенс у ньому був: після неосяжних космічних просторів кухня здавалася тісною. Мірі хотілося втягнути голову в плечі, щоб не вдаритися об стелю.

– І довго ти збираєшся триматися в такому режимі? – осудливо запитала Янка.

Міра зробила великий ковток чаю і поперхнулася. Тетяна простягнула руку, щоб вдарити по спині, але Міра відсторонилася і сипло повторила:

– Все добре. Навіть чудово. Здається, у нас з'явилася позитивна програма. Всі пазли складені. Дечого не вистачає, але ці подробиці дізнаємося у Марковського. Він ще не приходив?

Тетяна похитала головою, і Міра зробила ще один ковток. У голові потроху прояснювалося. Губи вже не здавалися такими сухими. «Зневоднення, – подумала Міра. – Потрібно увімкнути на симуляторі будильника: перерва кожні три години. Хоча б на п'ятнадцять хвилин. Інакше сконаю, і ніякої користі від цього не буде...»

– Що вчора було? – запитала вона.

– Нічого цікавого. Екскурсія так собі. Коридори, лабораторії, кілька цехів. Лід у підземеллі… думала, що це буде щось вражаюче, на кшталт печерам в Солотвино чи Соледарі. Але це більше схоже на галерею висотою два-три метри. Під ногами лід, над головою – порода. Вхід тільки в скафандрах. А парочка Влад і Вілена – приємні люди. Почастували кавою… медом, печивом. З таким ентузіазмом розповідали про свої бурові ідеї, що за версту видно: міські божевільні. Ні хріна не можуть, але, Святий Космос! – з яким захопленням вони мріють!..

Міра схвально кивнула:

– У світі є тільки ти і твої мрії. Головне, померти першим.

– Точно! – погодилася Янка. – Я так і подумала, коли їх слухала… Чуєш?

– Так, вірно. Марковський йде.

Це дійсно був він. Усміхнений, квітучий, з безтурботним цинізмом молодого, зростаючого організму.

Міра дозволила йому поснідати, а потім запитала:

– Як ти до нас потрапляєш? Чому тебе не відстежують пошукові системи? Перебувати на нашому поверсі заборонено.

Він похитав головою:

– Пошукові системи не відстежують свого творця. І від мене тут немає замків. Все, що стосується програм і електроніки, – під моїм контролем. А що? Прийшов час ховатися від Шерифа?

– А ти вмієш зберігати таємниці?

– Ні, звичайно, – розплився в посмішці Степан. – Самі бачите, всі плітки Місяця, як на духу. Щирість, моє друге ім’я.

– Доведеться навчитися, – суворо сказала Міра. – І сьогодні мої питання не про плітки.

Марковський знизав плечима:

– З якої області питання? Я вузький фахівець…

– Питання з твоєї спеціальності.

Він розсміявся.

– У вас секретні питання з орбітальної механіки?

– Так. У мене секретні питання, які можуть вирішити всі твої проблеми.

Відсміявшись, він витер тильною стороною долоні очі і сказав:

– Ви – правильні дівчата з елітного ліцею Адміністрації Президента. Чим адміністратор може допомогти фахівцю з теормеху?

– Мабуть, правильними питаннями?

Степан подивився на годинник і невдоволено мовив:

– Втрачаємо час. Запитуйте. В орбітальній механіці крім математики нічого немає, а «секретна математика» – це щось схоже на «чорне світло».

– Питання перше, – сказала Міра. Вона відчувала себе відпочилою. Очі більше не «свербіли», і позіхати не хотілося. – Чому з рейкотрона не можна відправити контейнери Фаросу?

Степан не став приховувати здивування. Мірі здалося, що він очікував чогось іншого.

– Що за примха? Навіщо відправляти паливо слідом за Фаросом?

– Щоб вони заправилися і повернулися на Марс? – припустила Тетяна.