Пролог

Пролог

Жюль Верн ніколи не був у Патагонії. Діти капітана Гранта, перетинаючи Аргентину по 37-ій паралелі, бачили тільки те, про що письменник міг прочитати в енциклопедії Ларусса: дикий, пустельний край, низьке, непривітне небо і холодний вологий вітер, що висмоктує з мандрівника тепло і волю до життя. За двісті років тут мало що змінилося. Хіба що місцевість стала більш пустельною, тому що індіанці давно проміняли своїх «тауків» на дешеві китайські позашляховики і переселилися ближче до великих міст, де сухіше, тепліше і працює цілодобова доставка.

Ще одним нововведенням, яке знаменитий письменник не міг собі уявити, був самотній, яскраво освітлений ангар, що стояв під каламутним від снігу нічним небом. До нього не вела дорога, і від найближчих ознак цивілізації його відділяла добряча сотня кілометрів.

Але люди тут були. Двоє. Хитаючись, непевною ходою вони йшли до ангара. Уважний спостерігач відразу мав побачити, що один з подорожніх, більш ставний, ледве пересуває ноги, а другий, помітно нижчий, що було сил притримує товариша. А через хвилину спостерігачеві стало б зрозуміло, що ставний подорожній добряче налиганий, а його більш тверезий приятель просто намагається йому допомогти.

– Ти врятуєш усіх, – жіночим голосом шепотів Тверезий. – З нас вистачить.  Нехай інші мерзнуть і голодують. А твоя команда вже сьогодні буде в теплі.

– У теплі! – радісно підтримав товариша Ставний. – Так! Я всіх врятую! А ти хто?

– Здурів від холоду? Свою Ладку не впізнаєш?

– Лада… – мрійливо простягнув Рослий і спробував впасти.

Але  дівчина спритно підставила плече і втримала рівновагу. Ставному довелося йти далі. Що, судячи з бурчання, йому було не дуже до вподоби.

Так, грузнучи в снігу і плутаючись у невисокій траві, вони підійшли до ангара. Не дозволяючи Ставному стати на карачки, дівчина відкрила двері і штовхнула в отвір свого очманілого супутника. Той зробив кілька непевних кроків і, не відчуваючи більше опори, впав на коліна, а потім, завалившись на бік, голосно захропів.

В ангарі прибулець був не самотній. Тут спали люди, які ніяк не відреагували на тих, хто увійшов. Вони так і лежали, не ворушачись.

Дівчина навіть не глянула в їхній бік. Вона клацнула вмикачем, прикрученим до стіни за півметра від входу, і мерщій повернулася в ніч, зачинивши двері ангара.

Тепер вона втікала, а проблискові маяки, що запрацювали по периметру будівлі, відкидали від її закутаної фігури танцюючі сірі тіні.

Через п'ятнадцять хвилин швидкої ходьби втікачка зупинилася, відкинула з голови каптур і прислухалася. Здалеку чулося напружене виття наближаючогося коптера. Світлі локони дівчини тремтіли, слухняні волі вітру. Було холодно, але білявка терпіла, їй потрібно було переконатися, що все йде за планом. За її планом.

Нарешті, задоволено хитнувши головою, білявка повернула каптур на місце і продовжила подорож крізь сніг і ніч. Але тепер вона йшла по добре втоптаній стежці, що, з урахуванням дикості місцевості, спостерігачеві здалося б дивним. Але найбільше здивування викликала б нора, в яку дівчина спустилася через півгодини руху.

Вхід до шахти був прикритий  декількома кришками щільно пов'язаного очерету. Через три метри спуску дівчина відкинула ще одну таку саму кришку. Тут вже було тихо, помітно тепліше і лаз вирівнявся, став горизонтальним.

Білявка навпомацки відшукала пучок хмизу, а через кілька секунд, рясно обсипавши камінь іскрами, запалила невеликий смоляник. Судячи з усього, пучок хмизу був чимось змащений, тому що хмиз горів рівно, яскраво і не поспішав обпалити руки втікачці.

Коридор виявився довгим, з безліччю поворотів і розгалужень. Лабіринт лякав гранями необробленого ракушняка, тут було тісно, пахло вологим ґрунтом, цвіллю і йодом тліючого торфу.

Перед черговою завісою з очерету дівчина вставила в тріщину смоляник і скинула з плечей шубу з каптуром, яку, втім, не випустила з рук.

Впевнені рухи і цілеспрямованість видавали в ній якщо не мешканця, то завсідника цієї стоянки троглодитів. Менше години минуло після її втечі з ангара і всього тридцять хвилин після виття підлітаючого коптера, але зараз ніби на машині часу вона немов спустилася в глибину століть.

Пройшовши крізь завісу, втікачка підійшла до невеликої «кишені» коридору, в якій на високому помості з дерева і очерету спала чорнява дівчина. Білявка дбайливо вкрила її шубою, зняла і поставила поруч зі сплячою високі міцні півчобітки, у яких всього кілька хвилин тому йшла нічною стежкою крізь сніг, покладаючись більше на передчуття, ніж на зір.

Оглянувши сплячу і, мабуть, залишившись задоволеною оглядом, білявка пройшла далі, вглиб кам'яного лабіринту. На поворотах курилися масляні лампади, вочевидь ручної роботи. І під словом «ручна» не слід уявляти щось яскраве і блискуче, чим можна милуватися на бляшаних ринках Анкари чи Багдада. Ні. Криві, увігнуті глиняні кандійки з натопленим тваринним жиром, в яких плавали гніти зі скручених волокон конопель. Але з завданням аварійного освітлення ці «гаджети» справлялися успішно. У порівнянні з каламутною непроглядністю нічної хуртовини, тут було досить світло, щоб не розбити голову об камінь.

Автоматичним рухом, не замислюючись, білявка відсунула заслінку каміна і поклала до палаючих вуглинок дві торф'яних «цеглини». Блакитними змійками злетіли язики полум'я, ніби полюючи за долонею людини, але дівчина негайно відсмикнула руку і закрила кришку.