6.

Пройшло вже три роки з того часу, як я ліг під скальпель хірурга Альберта Мазура у будинку під номером тринадцять. Моє життя без magnus pectus змінилось на краще: тепер я працюю у престижній дизайнерській фірмі, і у мене гарні перспективи кар’єрного росту. Два роки тому, відпочиваючи в Єгипті, я зустрів чудову дівчину Анастасію. Вона тоді тільки-но розійшлась з чоловіком і насолоджувалась бажаною свободою. За приємним збігом обставин вона жила у тому ж місті, що і я. Три місяці назад ми зрозуміли, що кохаємо одне одного, і я переселилася жити до неї.

Одного вечора ми, як звичайно, лежали поруч і розмовляли про те, як кожен з нас провів цей день. У мене тоді був “завал” на роботі, і розказувати було особливо нічого, зате Анка із захопленням торохтіла про парфуми, які їй подарував начальник на день народження.

– З якого це дива він тобі такі подарунки робить? – спитав я, позіхнувши. – Ти що, з ним фліртуєш?

– А втім, – додав я, помовчавши, – роби собі що хочеш. Тільки тоді не нарікай, якщо одного дня я від тебе піду. Ти прийдеш у цю квартирку, а мене нема. Лише на столі лежатиме коротенька прощальна записочка.

Я помовчав, і якомога рішучішим тоном закінчив:

– Мені все одно, де ти проводиш день і з ким, але роги собі я наставляти не дам.

Анка уважно подивилась на мене і тихо мовила:

– Деколи мені здається, що у тебе зовсім немає серця. Я ж кохаю тебе, а ти таке кажеш… До речі, ти мені ніколи не розповідав, що це у тебе за шрам через усю грудну клітину? – Анка ніжно провела мізинцем по звивистій білій смужечці.

– Та нічого особливого… У мене була рідкісна хвороба серця, і один хірург, якому я буду безмежно вдячний аж до скону, позбавив мене від неї.

– А прізвище цього хірурга часом не Мазур? – боязко спитала Анка.

Моєму здивуванню не було меж.

– Звідки ти дізналась?

Анка раптом встала з ліжка і, засвітивши торшер, почала порпатись у нижній шухляді шафи. Назовні вилітали старі блузки, нижня білизна, клапті якоїсь білої тканини…

– Що ти шукаєш?

Анка продовжувала цілеспрямовано копирсатись у шафі. Раптом, радісно вигукнувши, вона вийняла звідти скляну баночку з різнокольоровими блискітками всередині.

– Що це?

– Поглянь, – таємниче сказала Анка і подала мені дивну посудину. При детальнішому розгляді блискітки виявилися мініатюрними комашками, що переливались усіма барвами веселки. Я нахилив баночку – і висохлі тільця комашок зашурхотіли одне об одного. Якась незатишна ситуація… Що за безглузда гра у таємничість?

– Що це таке? Поясни!

– Справа у тім, – похиливши голову додолу, пояснила Анка, – що я теж лікувалась у доктора Мазура. Він витяг їх у мене звідси, – вона доторкнулася пальцем до скроні.

Анка спробувала було притулитись до мене, але я її відштовхнув.

– Виходить, ці різнобарвні комашки…

– Це таргани, які жили в моїй голові, – Анка мало не плакала. – Без них я начебто не почуваюсь нещасною, але зате з ними я не почувалась такою самотньою, як зараз. Без них мені деколи так сумно… Знаєш, до операції я любила малювати. Мої картини були звичайною мазнею, але мені подобалось просто водити пензлем по полотну. А після видалення тарганів я зовсім перестала, ніби відрізало. Відчуття, що всі мої картини, всі мої безглузді вчинки зосталися у минулому, має мене гріти. Але чомусь не гріє…

Анка подивилась на мене великими заплаканими очима, в яких застигло одне єдине питання, на яке вона не знала відповіді.

– Що мені робити, що? Допоможи мені… – прошепотіла вона одними губами.

Анка ридала у мене на плечі, а моє серце ні на йоту не пришвидшило спокійний та рівномірний ритм. Ніякого болю, ніяких емоцій. Крижинка, яку вставив доктор Мазур мені в серце, наповнювала груди приємною холоднечею.

– Роби, що хочеш, – позіхаючи, відповів я і міцно заснув.

P.S. Усі дійові особи, крім доктора Альберта Мазура і мене самого, є повністю вигаданими. У зв’язку з особистим побажанням доктора, я змушений відмовляти у проханнях повідомити повну адресу його клініки чи виписати направлення на лікування. Тому звертатись до мене з приводу доктора не тільки марно, але і безглуздо.

P.P.S Хай береже вас Бог.