5.

Я важко відходив від наркозу. Марення і реальність змішалися в моїй свідомості у божевільний коктейль з людських облич, спогадів і галюцинацій. Я бачив над собою блакитне небо, поцятковане сліпуче-жовтими зірками, поруч зі мною якісь люди говорили на страшенно важливі теми, проте я не міг нічого зрозуміти з їх швидкого бурмотіння. Зірки на небі крутили швидкий танок навколо сонця, що непорушно висіло в зеніті, і я захвилювався, щоб мене раптом не знудило від такої яскравої круговерті. Раптом сонце згасло, неначе хтось вимкнув рубильник, а я знову провалився у наркотичну дрімоту.

Я прокинувся у просторій кімнаті, обклеєній бежевими шпалерами. Роззирнувся: справа від мене стояло два ліжка, застелених сірими покривалами; на одному з них сиділи двоє і грали у підкидного дурня.

“Отже, мене перевели у спільну палату… Виходить, операція пройшла без ускладнень!” – подумав з радістю я і припідняв ковдру: крізь мою грудну клітину, від діафрагми і майже до лівої ключиці простягалась товста стрічка із бинта. Серце билось спокійно, розмірено, незвично мляво, проте самопочуття було на диво непоганим. Я глибоко вдихнув і скривився від болю: рана на грудях була ще зовсім свіжа, її не варто турбувати. Шкіра по обидва боки від шва трохи пекла, зате зовсім не боліло всередині, ніби поруч з моїм серцем поклали невеличкий шматочок льоду, який всотував усі неприємні відчуття. Чудово!

Один з картярів, помітивши, що я вже не сплю, по-дружньому підморгнув товаришу:

– Здається, новенький вже відійшов від наркозу.

– Привіт, друже! Як самопочуття? – це вже він звернувся до мене.

– Дякую, начебто непогано, – мляво відповів я.

– Мене звати Максим, – відрекомендувався той. У Максима була міцно забинтована майже вся голова, лише тім’я блищало поголеною шкірою, контрастуючи з білим мереживом бинтів.

– Григір, – сказав, неначе відрубав, його товариш. Я звернув увагу на його заклеєний пластиром лоб, до якого він раз по раз мимоволі торкався. “Кумедна звичка, – подумав я і усміхнувся. – Цікаво, яка екзотична недуга прихована за цим пластиром?”

Я відрекомендувався сусідам по палаті і збирався було повернутись на інший бік, як у двері постукали, і до палати ввійшла вже знайома мені медсестра.

– Добрий ранок, Ганнусю, – привітався Максим, а Григір лише скупо кивнув у її сторону. – Ну що, знову будеш намазувати мені череп цією гидотою?

Ганна, нічого не відповівши, почала розмотувати довгі бинти, відкриваючи моєму погляду фіолетовий шрам на потилиці Максима. Потім медсестра вийняла с кишені невеличку пляшечку з білою маслянистою рідиною і почала втирати її Максиму у шкіру по обидва боки від шраму. Закінчивши з першим пацієнтом, Ганна перейшла до Григора і швидким рухом віддерла тому пластир. Григір застогнав і хотів було торкнутись рукою до рани, що зяяла на його лобі, але медсестра міцно схопила його руку і наказала сидіти смирно. Це була навіть не рана, а якась моторошна виїмка прямісінько посередині лоба, ближче до перенісся. Медсестра ретельно вичистила її від згустків застиглої крові, промила водою і заклеїла лоб пацієнта свіжим пластиром.

– Рана вже почала загоюватись, – сказала вона Григору і підійшла до мого ліжка.

Григір сидів з дивним зосередженим виглядом і нервово перебирав пальцями краєчок простирадла.

– Я почуваю себе дуже незатишно, – промовив раптом він.

Медсестра, що вже почала була оглядати мій шрам, раптом випросталась і уважно поглянула на Григора.

– Нічого, голубе, все минеться. Для того, щоб цілком вилікуватись, необхідний час. 

– А як ваше самопочуття? – звернулась Ганна до мене з ангельською посмішкою. Серце вас не турбує?

– Та начебто ні… Ось тільки шрам поболює.

– Це нормально після операції. Зараз зробимо вам перев’язку, може бути трішки неприємно. 

– Ну що, друже, певно у тебе накопичилось багато питань? – спитав мене Максим, після того як Ганна закінчила процедуру і, тихо причинивши двері, вийшла. – Я краєм ока бачив, якими великими очима ти дивився на мій шрам. Насправді моя історія дуже проста: я прийшов до доктора Мазура, бо мені конче треба було щось забути. Я вже не пам’ятаю, що саме, бо після операції я, власне, забув. – І Максим заразливо зареготав, випинаючи нижню губу.

– Пізнавально, чи не так? – продовжував він, відсміявшись. Григора теж трішки розважила розповідь Максима, і його вигляд вже не був таким стражденним.

– Коли Максим мені розповів цю історію, я взагалі нічого не міг второпати, – мовив Григір, посміхнувшись. – Але я закладаюсь, що він забув жінку. Якась хвойда закрутила йому голову, а потім втекла з іншим – чи не так часто-густо буває в житті? Ось він і прийшов сюди у надії забути її і віднайти втрачений спокій. І, судячи з цього гомеричного сміху, це Максиму вдалося.

– А давай не будемо про мене пліткувати! – ображено вигукнув Максим. – Тим більше, ти не можеш довести свої безглузді міркування.

– Так само, як і ти не можеш їх спростувати, – іронічно посміхнувся Григір.

– А через що ви попали у цю клініку? – звернувся я до Григора, щоб перевести розмову у безпечніше русло. Той помовчав, збираючись з думками, і тяжко зітхнув.

 – Може ви чули про таку вроджену хворобу, яка у народі зветься “третє око”?