5.

Я важко відходив від наркозу. Марення та реальність змішалися в моїй свідомості у божевільний коктейль із людських облич, спогадів та галюцинацій. Я бачив над собою блакитне небо, розцяцьковане сліпуче-жовтими зірками, поруч зі мною якісь люди балакали на страшенно важливі теми, проте я не міг нічого зрозуміти з їх швидкого бурмотіння. Навколо сонця, що непорушно висіло в зеніті, зірки на небі крутили швидкий танок, і я захвилювався, щоб мене раптом не знудило від такої яскравої круговерті. Раптом сонце згасло, неначе хтось вимкнув рубильник, а я знову провалився у наркотичну дрімоту.

Прокинувся у просторій кімнаті, обклеєній бежевими шпалерами. Роззирнувся: справа від мене стояло два ліжка, застелених сірими покривалами; на одному з них сиділи двоє та грали у підкидного дурня.

«Отже, мене перевели у спільну палату… Виходить, операція минула без ускладнень!» — дійшов висновку я та припідняв ковдру: крізь мою грудну клітину, від діафрагми і майже до лівої ключиці простягалася товста стрічка із бинта. Серце стукало спокійно, розмірено, незвично мляво, проте самопочуття було на диво непоганим. Я глибоко вдихнув і скривився від болю: рана на грудях була ще зовсім свіжа, її не варто турбувати. Шкіра по обидва боки від шва трохи пекла, зате зовсім не боліло всередині, неначе поруч із моїм серцем поклали невеличкий шматочок льоду, який всотував усі неприємні відчуття. Чудово!

Один з картярів, помітивши, що я вже не сплю, по-дружньому підморгнув товаришу:

— Здається, новенький вже відійшов від наркозу.

— Привіт, друже! Як самопочуття? — це вже він звернувся до мене.

— Дякую, начебто непогано, — мляво відповів я.

— Мене звати Максим, — відрекомендувався той. У Максима була міцно забинтована майже вся голова. Лише тім’я блищало поголеною шкірою, контрастуючи з білим мереживом бинтів.

— Григір, — сказав, неначе відрубав, його товариш. Я звернув увагу на його заклеєний пластиром лоб, до якого той раз по раз мимоволі торкався. «Кумедна звичка, — подумав я та посміхнувся. — Цікаво, яка екзотична недуга прихована за цим пластиром?»

Я відрекомендувався сусідам по палаті й збирався було повернутись на інший бік, як у двері постукали, і до палати ввійшла вже знайома мені медсестра.

— Добрий ранок, Ганнусю, — привітався Максим, а Григір лише скупо кивнув у її бік. — Ну що, знову будеш намазувати мені череп цією гидотою?

Ганна, нічого не відказавши, почала розмотувати довгі бинти, відкриваючи моєму погляду фіолетовий шрам на потилиці Максима. Потім медсестра вийняла з кишені невеличку пляшечку з білою маслянистою рідиною і почала втирати її юнаку в шкіру по обидва боки від шраму. Закінчивши з першим пацієнтом, Ганна перейшла до Григора і швидким рухом віддерла тому пластир. Григір застогнав і хотів було торкнутися рукою рани, що зяяла на його лобі, але медсестра міцно схопила його руку й наказала сидіти смирно. Це була навіть не рана, а якась моторошна виїмка прямісінько посередині лоба, ближче до перенісся. Медсестра ретельно вичистила її від згустків застиглої крові, промила водою й заклеїла лоб пацієнта свіжим пластиром.

— Рана вже почала загоюватися, — блякло мовила Григору та врешті підійшла до мого ліжка.

Григір сидів з дивним зосередженим виглядом і нервово перебирав пальцями краєчок простирадла.

— Я почуваю себе дуже незатишно, — раптом промовив він.

Медсестра, що вже почала була оглядати мій шрам, випросталась і уважно поглянула на пацієнта, що зважився жалітися. Буркітливо відказала:

— Нічого, голубе, все минеться. Для того, щоб цілком вилікуватись, необхідний час. 

— А як ваше самопочуття? — звернулася вже до мене з ангельською посмішкою. Серце не турбує?

— Та начебто ні… Ось тільки шрам поболює.

— Це нормально після операції. Зараз зробимо вам перев’язку, може бути трішки неприємно. 

— Ну що, друже, певно у тебе накопичилось багато питань? — спитав мене Максим, після того як медсестра закінчила процедуру і, тихо причинивши двері, вийшла. — Я краєм ока бачив, як ти витріщався на мій шрам. Насправді моя історія дуже проста: я прийшов до доктора Мазура, бо мені конче треба було щось забути. Я вже не пам’ятаю, що саме, бо після операції я, власне, забув.

І Максим заразливо зареготав, випинаючи нижню губу.

— Кумедно, чи не так? — продовжував він, відсміявшись. Григора теж трішки розважила розповідь Максима, і його вигляд вже не був таким стражденним.

— Коли Максим мені розповів цю історію, я взагалі нічого не міг второпати, — мовив Григір, посміхнувшись. — Але закладаюся, що він забув жінку. Якась хвойда закрутила йому голову, а потім втекла з іншим — чи не так часто-густо буває в житті? Ось бідаха і прийшов сюди у надії забути пасію та віднайти втрачений спокій.

«Судячи з гомеричного сміху, який хвилину тому дзвінко лунав у палаті, йому це таки вдалося», — подумки підсумував я.

— А давай не будемо про мене пліткувати! — ображено вигукнув Максим. — Тим паче, ти не можеш довести свої безглузді міркування.

— Так само, як і ти не можеш їх спростувати, — з іронічною посмішкою відказав Григір.

— А через що ти потрапив у цю клініку? — звернувся я до Григора, щоб перевести розмову у інше річище. Той помовчав, збираючись з думками, і тяжко зітхнув.