4.

— Коли у нього поганий настрій, доктор може наговорити всіляких бридот, — бурмотіла переді мною спина жінки у білому халаті, — він завтра буде вибачатися, ось побачите. Альберт насправді непогана людина, ось тільки характер трохи важкий. У нього насправді золоті руки… Ви не зважайте на те, що він вам сказав, будете після операції як огірочок.

Біла спина переді мною не до ладу захихотіла. Я йшов позаду Ганни і не дуже прислухався до її теревенів. Мене опанували роздуми про дивну клініку, в якій опинився, і про мінливість долі, що привела мене сюди. Хто він, цей Альберт Мазур?

— Ну ось ми і прийшли.

Я опинився у невеличкій білій палаті з заґратованим віконцем і металічним ліжком в куті. Між двома бильцями була натягнута металічна сітка з пружин, що провисала майже до підлоги. Сьогодні як-небудь переночую, а завтра, після операції, скажу доктору Мазуру, щоб переселив мене у іншу палату, — вирішив я. — Якщо те «після операції» для мене настане.

Неможливо перелічити всі думки, які нагромадилися у моїй довбешці і по краплі забирали сон. У порожній палаті відчував себе комахою, пришпиленою до поролонової пластинки, ліжко рипіло при щонайменшому русі, але тиша, що наставала опісля, була ще нестерпнішою. Отже, він зменшить моє серце… Цікаво, що відчую після операції? Я раптом подумав про тисячі хворих, які так само страждали від безсоння на цьому ліжку. Чи багато з них не дожили до наступної ночі? Якщо вірити Мазуру, одна четверта. Якби ж винайти машину часу, щоб сказати цим бідолахам про страшний кінець… Вони б, певно, голіруч зігнули віконні ґрати, зубами розідрали би простирадло і, зв’язавши клапті докупи, втекли б світ за очі. Може, і мені треба так вчинити, доки ще не пізно? Усе-таки, людина народжується такою, якою її захотів бачити Господь, і може є якийсь сенс у тому, що саме мене Бог покарав цією недугою?

Я прокинувся від того, що Ганна смикала мене за плече. Примусив себе сісти та неохоче розплющив очі. Нічний жах виявився реальністю: я знаходжусь у лікарні і мені сьогодні мають робити операцію на серці.

— Підводьтесь та перевдягайтесь, — медсестра тицьнула мені білий згорток, який виявився просторим балахоном з овальною діркою навпроти грудей.

Ганна відвернулась, поки я слухняно знімав з себе одежу і натягував через голову мішкуватий балахон. Тканина закривала мене майже до п’ят, проте мене гризло незрозуміле відчуття голизни та безпорадності. Я чимчикував поруч з медсестрою, уважно прислухаючись до знервованого гупання серця. «Скоро, скоро ти станеш слухняним і перестанеш завдавати мені болю», — замовляв його я, намагаючись заспокоїтись.

Нарешті ми прийшли. Я окинув поглядом хірургічну палату, посеред якої велично стояв операційний стіл  у формі хреста (Альберт Мазур звичним похмурим голосом пояснив мені: поперечні балки необхідні, щоб фіксувати руки, які під час операції можуть сіпатися у конвульсіях). Поруч стояв металічний столик із різноманітними скальпелями та затискачами.

Далі я майже нічого не пам’ятаю. Мене поклали на операційний стіл, джгутами із бинта міцно прив’язали руки і товстим шприцом ввели у вену наркоз. Голоси лікарів раптом стали лункими та басовитими, а очі засліпило яскраве світло…