2.

Я стовбичив навпроти нічим не примітного сірого триповерхового будинку та безпорадно озирався навкруги. Потім вийняв з кишені невеличкий зім’ятий  папірець і ще раз перечитав адресу. Руда, майже коричнева від часу п’ятиповерхівка на протилежному боці вулиці була під номером 5, а мені треба тринадцятий. На будинку, поруч з яким я стояв, взагалі не було ніяких розпізнавальних знаків, лише іржаві гвіздки чорними хробаками витикалися прямо зі стіни, вказуючи на місце, де колись висіла табличка з номером. В який же бік прямувати?

Раптом звернув увагу на стареньку бабусю, що незграбно тягла скрипучу «кравчучку», поволі наближаючись до мене. Вона, певно, десь тут мешкає, вона мусить знати…

«Дідько, яка ж вогка погода!»

Жовті кучугури лежали купами по обидва боки тротуару, і від них тхнуло характерним запахом прілого листя. Біле непроникне покривало хмар сльозило дрібним дощем, вкриваючи оголені скелети придорожніх каштанів вологою імлою. Бабуся човгала гумовими чунями по чорному асфальту з наполегливістю жука-скарабея. У неї, певно, і не залишилося на світі більш нічого, крім наполегливості. Якщо й ця риса характеру зрадить стареньку, їй залишиться лише сісти на диван і чекати смерті.

— Вибачте, ви не могли б підказати, де знаходиться клініка доктора Мазура? — запитав я, коли бабуся зрівнялася зі мною. Старенька уважно поглянула на мене (Боже, які ж змучені у неї очі!) і безбарвним голосом відповіла:

— Ви стоїте навпроти неї. Ось ця клініка.

Її скарлючена від старості рука піднялася та вказала прямісінько на сіру триповерхівку, коло якої я і стояв.

— Але ж будинок навпроти…

— Ви дивуєтеся, що тринадцятий будинок стоїть навпроти п’ятого? — випередила мене стара. — Бачте, я тут дуже давно живу, років із п’ятдесят, і пам’ятаю як ця вулиця забудовувалася. Коли сюди переїхала, тут було зовсім порожньо: ген там, вдалечині, починався ліс, а замість цього цегляного будинку стояла будівля сільради.

«П’ятдесят років! Невже у наш час таке ще можливо — жити майже всеньке життя на одному місці, майже ніколи не перетинаючи межі свого мікрорайону?»

— Бачите ці білі будиночки у кінці вулиці?

Я щосили вдивлявся туди, куди вказала стара і ледь розгледів крізь дощову імлу білі плямки котеджів.

— На їх місці був ставок з чудовими карасями.

При цих словах бабуся ледь помітно усміхнулася, мабуть згадуючи навіки втрачену юність. Втім, через мить її очі знову затягнулися серпанком смутку.

— Певне, тут було дуже красиво, — підбадьорливо усміхнувся я.

— Так, це був воістину райський куточок… Ой, вибачте, — раптом похопилася співрозмовниця, — я, певно, набридаю вам своїми старечими теревенями.

— Ні, анітрохи! — енергійно заперечив я. — Дайте-но я вам допоможу з пакунками.

Я взявся за ручку візка, який у дійсності виявився важчим, ніж я припускав, і зі скрипом покотив його по тротуару. Бабуся йшла поруч зі мною і балакала. Певно, так довго була сама, що й забула, як це: бачити поруч того, хто вислухає… Вона розповідала про своє нелегке життя, про мізерну пенсію і холодну квартиру зі стелею, що регулярно протікає. Розповідала про дорослу дочку, яка зовсім забула про матір, одружившись з багатим бізнесменом. «Оксанка тепер живе у центрі міста, в чотирикімнатній квартирі, розкошує там як справжня панянка», —  зі сльозами на очах говорила старенька. Я серцем відчув, що це сльози радості, щастя від того, що рідна кровинка живе у достатку та затишку. У тих сльозах не було ані краплинки жалю до себе, ані крихти докору чи образи — лише щира та безкорисна любов. «Оксанка не має часу навідуватися до мене, вона так завантажена роботою, — продовжувала стара, хитаючи головою. — Приблизно місяць тому моя донечка приїхала сюди на великій білій машині — аж сусіди вийшли повитріщатись. Її чоловік мені зразу сподобався, такий поважний, солідний. Я знаю — за ним моя Оксанка неначе за кам’яною стіною.»

Я крокував поруч і співчував тяжкій долі бідолашної старої. Від важких думок почало нити серце. «Ні, це ви, стражденна жінка і матір, що викормила і виростила непутящу дитину — це ви знаходитесь за кам’яною стіною. А точніше — за чотирма стінами свого останнього однокімнатного притулку!» — подумав я з гіркотою, поглядаючи на коричневі силуети хрущовок. Але запитав зовсім інше: 

— Ви мені так і не розповіли, чому будинок під номером тринадцять знаходиться навпроти п’ятого.

— Ти ба, зовсім забула! Моя пам’ять потроху перетворюється на діряве решето, — усміхнулася бабуся. — За той час, що я тут живу, я бачила, як будуються усі ці будинки, повз яких ми зараз проходимо. Усі, крім будинку номер тринадцять. П’ятдесят чотири роки тому, коли мені дали квартиру на сусідній вулиці, він був уже доволі старим і занедбаним. Потім його вирішили реставрувати, щоправда номер залишили той самий. А коли звели всі інші будинки, то пронумерували їх згідно плану. Будинку, що мав бути тринадцятим,  присвоїли номер 13-А. А нещасливий номер будівлі, у якій тепер знаходиться клініка доктора Мазура, так і залишився...

— Бачите, як добре, що я вас зустрів! — радісно вигукнув я. — Без вас проблукав би цими звивистими провулочками аж до вечора.

— А вам справді потрібно у ту клініку? — раптом запитала бабуся, пильно зиркнувши мені у вічі. Це питання захопило мене зненацька, і я мимоволі знітився.