1.

Терапевт вправними та відточеними рухами притуляв фонендоскоп до  моєї грудної клітини. Який же холодний цей металевий кружечок! Я стояв, оголений по пояс, у просторій кімнаті, яка тепер здавалася мені незатишною та гнітючою. Подумати тільки, всього три дні тому, вперше переступивши поріг цього кабінету, я не ще відчував неприязні до цих стерильно-білих стін, а тепер вони викликають в мене бажання дременути звідси. «Це правильно, — міркував я, — що кімната пофарбована вапном. Вона не повинна всотати в себе ані краплини тих недуг, що приносять з собою пацієнти. Інакше стіни просто не витримають, струхлявіють під дією згубних інфекцій…»

На великому глянсовому столі лежав результат моєї кардіограми, довга паперова стрічка з декількома зубчатими лініями — відбитками звуків мого серця. Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтися.

«Дихайте! А тепер не дихайте!», — бурмотів лікар, намагаючись вловити у нерівномірному гупанні серця ознаки хвороби.

«Він чимось схожий на крадія, що намагається підібрати код до сейфу, — подумав я та мимоволі  усміхнувся. — І справді, пацієнт чимось схожий на сейф — ось лише лікарю, на відміну від злочинця, треба вгадати не комбінацію цифр, а діагноз. Втім, на відміну від хворого,  з сейфом нічого не трапляється після кожної невдалої спроби…»

Щоб відволіктися, почав розглядати інтер’єр приміщення. Праворуч, коло стіни, стояла скляна шафа з різноманітними пляшечками та блискучими інструментами (марно навіть намагатися вгадати, для чого вони призначені), а ліворуч величезний плакат попереджав про загрозу дизентерії. На обличчі намальованого хлопчика з рожевими щічками прозирало таке страждання, що я мимоволі відвернувся. Невже керівництво лікарні не розуміє, що ці плакати разом з неприємним запахом медикаментів лише ще більше пригнічують нещасних хворих? До того ж, для більшості пацієнтів, що увійшли сюди, ці попередження не викликають нічого, крім байдужості, бо кожен з них заклопотаний своїми власними проблемами та болячками.

Рожевощокий малюк не йшов мені з голови. Звісно, це лише недолуге творіння бездарного художника. Але скільки на світі таких малюків — справжніх, не намальованих — цієї миті страждають від дизентерії? Сотні тисяч. Бо у тих країнах, де вони ростуть, немає плакатів. Бо там немає чистої питної води, а у тій, що вони п’ють, купаються пацюки. Я помітив внизу на плакаті напис: «За даними ВОЗ, дизентерія забирає мільйон людських життів щороку». Подумати лишень — мільйон! У селищі, де я народився, приблизно три тисячі людей, а від цієї цілковито виліковної хвороби така кількість дітей вмирає за день. Від цієї думки стає моторошно, і знову починає боліти серце. Хай йому грець!

Лікар нарешті закінчив обстеження, і, коротко кинувши через плече «одягайтесь», почав щось швидко писати у моїй лікарняній картці. Я почав похапцем заправляти сорочку у штани, денервуючись, неначе студент-першокурсник, якому ось-ось мають повідомити результат екзамену. Зробивши рвучкий рух, раптом застогнав: у серці штрикнуло наче ножем. Терапевт закінчив писати і, опустивши окуляри на кінчик носа, уважно поглянув на мене.

— Я буду з вами відвертий, — розпочав він. — У вас рідкісна вроджена хвороба серця, яка лише недавно була відкрита і досліджена. Синдрому дали латинську назву magnus pectus, себто збільшене серце.

— Можливо, ви помиляєтеся? — жалібним голосом заскімлив я. — Дозвольте мені пройти ще одне обстеження, можливо магнітно-резонансну томографію…

— Судячи з симптомів, сумнівів бути не може, — невблаганно продовжував ескулап. — У вас варикозне розширення вен, які не витримують надмірного притоку крові від серця. Крім того, збільшена нервова чутливість. Знаєте, я навмисно повісив на стіну цей плакат, аби перевірити своє припущення. Коли ви поглянули на нього, ваш пульс значно зріс, і в серцевих тонах з’явилися дивні шуми. Уявіть: якщо на вас так подіяла звичайна картинка, що з вами буде, якщо ви побачите на вулиці, припустімо, безхатька, що копирсається у купі сміття, чи станете свідком аварії? Ваше серце може не витримати, кажу я вам, воно може просто розірватись.

— Скільки вам років? — раптово запитав лікар, вкотре зиркнувши на мене з-понад окулярів.

— Двадцять три, — промимрив я.

— Так ось, знайте, якщо не вжити відповідних заходів, ви не доживете до тридцяти.

Помітивши мої злякані очі, схвильований чоловік у білому халаті змінив тон і, міцно стиснувши мені руку вище ліктя, спробував зобразити на обличчі щось схоже на доброзичливість.

— Та не хвилюйтеся ви так! Я розповів все це, щоб ви серйозно поставилися до своєї проблеми і не надумали легковажити своїм здоров’ям. Я знаю чудову приватну клініку, у якій роблять операції по зменшенню серця. У головного хірурга, доктора Альберта Мазура, без перебільшення золоті руки. Я вам зараз напишу направлення…

— Отже без хірургічного втручання не обійтися? — чи то спитав, чи то констатував я.

— Ось, підійдете за цією адресою, — терапевт простягнув мені невеличкий білий аркушик, — скажете, що від Петра Кононенка.