1.

Терапевт вправними і відточеними рухами притуляв фонендоскоп до  моєї грудної клітини. Який же холодний цей металевий кружечок! Я стояв, оголений по пояс, у просторій кімнаті, яка тепер здавалася мені незатишною і гнітючою. Подумати тільки, всього три дні назад, вперше переступивши поріг цього кабінету, я не ще відчував неприязні до цих стерильно-білих стін, а тепер вони викликають в мене бажання втекти. “Це правильно, – думав я, – що кімната пофарбована вапном. Вона не повинна всотати в себе ані краплини тих недуг, що приносять з собою пацієнти. Інакше стіни просто не витримають, струхлявіють під дією згубних інфекцій…”

На великому глянсовому столі лежав результат моєї кардіограми, довга паперова стрічка з декількома зубчатими лініями – відбитками звуків мого серця. Я глибоко вдихнув і постарався заспокоїтися.

“Дихайте! А тепер не дихайте!”, – бурмотів лікар, намагаючись вловити у нерівномірному гупанні серця ознаки хвороби. “Він чимось схожий на крадія, що намагається підібрати код до сейфа, – мимоволі подумав я і усміхнувся. – І справді, пацієнт чимось схожий на сейф – тільки лікарю, на відміну від злочинця, треба вгадати не комбінацію цифр, а діагноз. Але, на відміну від хворого, після кожної невдалої спроби з сейфом нічого не трапляється…”

Щоб відволіктись, я почав розглядати інтер’єр приміщення. Праворуч, коло стіни, стояла скляна шафа з різноманітними пляшечками і блискучими інструментами (хто його знає, для чого вони призначені), а ліворуч величезний плакат попереджав про загрозу дизентерії. На обличчі намальованого хлопчика з рожевими щічками прозирало таке страждання, що я мимоволі відвернувся. Невже керівництво лікарні не розуміє, що ці плакати разом з неприємним запахом медикаментів лише ще більше пригнічують нещасних хворих? До того ж, для більшості пацієнтів, що увійшли сюди, ці попередження не викликають нічого, крім байдужості, бо кожен з них заклопотаний своїми власними проблемами і болячками.

Рожевощокий малюк не йшов мені з голови. Звісно, це всього лиш недолуге творіння бездарного художника. Але скільки на світі таких малюків, справжніх, не намальованих,  цієї миті страждають від дизентерії? Сотні тисяч. Бо у тих країнах, де вони ростуть, немає плакатів. Бо там немає чистої питної води, а у тій, що вони п’ють, купаються пацюки. Я помітив внизу на плакаті напис: “За даними ВОЗ, дизентерія забирає мільйон людських життів щороку.” Подумати лишень – мільйон! У селищі, де я народився, приблизно три тисячі людей, а така кількість вмирає за день. Від цієї думки стає моторошно, і знову починає боліти серце. Хай йому грець!

Лікар нарешті закінчив обстеження, і, коротко кинувши через плече “одягайтесь”, почав щось швидко писати у моїй лікарняній картці. Я почав похапцем заправляти сорочку у штани, денервуючись, неначе студент-першокурсник, якому ось-ось мають повідомити результат екзамену. Зробивши рвучкий рух, я раптом застогнав: у серці штрикнуло наче ножем. Терапевт закінчив писати і, опустивши окуляри на кінчик носа, уважно поглянув на мене.

– Я буду з вами відвертий, – розпочав він. – У вас рідкісна вроджена хвороба серця, яка лише недавно була відкрита і досліджена. Синдрому дали латинську назву magnus pectus, себто збільшене серце.

– Можливо, ви помиляєтесь? – жалібним голосом заскімлив я. – Дозвольте мені пройти ще одне обстеження, можливо магнітно-резонансну томографію…

– Судячи з симптомів, сумнівів бути не може, – невблаганно продовжував ескулап. – У вас варикозне розширення вен, які не витримують надмірного притоку крові від серця. Крім того, у вас збільшена нервова чутливість. Знаєте, я навмисно повісив на стіну цей плакат, щоб перевірити своє припущення. Коли ви поглянули на нього, ваш пульс значно зріс, і в тонах серця з’явилися дивні шуми. А якщо на вас так подіяла звичайна картинка, то що з вами буде, якщо ви побачите на вулиці, припустімо, бомжа, що копирсається у купі сміття, чи станете свідком аварії? Ваше серце може не витримати, кажу я вам, воно може просто розірватись.

– Скільки вам років? – раптово спитав він, вкотре зиркнувши на мене з-понад окулярів.

– Двадцять три, – промимрив я.

– Так ось, знайте, якщо не вжити відповідних заходів, ви не доживете до тридцяти.

Побачивши мої злякані очі, лікар змінив тон і, міцно стиснувши мені руку вище ліктя, спробував зобразити на обличчі щось схоже на доброзичливість.

– Та не хвилюйтесь ви так! Я розповів все це, щоб ви серйозно поставилися до своєї проблеми і не надумали легковажити своїм здоров’ям. Я знаю чудову приватну клініку, у якій роблять операції по зменшенню серця. У головного хірурга, доктора Альберта Мазура, без перебільшення золоті руки. Я вам зараз напишу направлення…

– Отже без хірургічного втручання не обійтись? – чи то спитав, чи то констатував я.

– Ось, підійдете за цією адресою, – терапевт простягнув мені невеличкий білий аркушик, – скажете, що від Петра Кононенка.