Глава 4.

Світлана прокинулася від ледь чутного шереху на кухні. Потерши очі, вона подивилася на годинник – була вже восьма ранку. Вчорашній вечір та нічні розмови вимотали їх обох. Вона підвелася і тихо пройшла на кухню, де побачила Віру, яка задумливо сиділа за столом з чашкою кави в руках. Її обличчя все ще зберігало сліди вчорашніх сліз, але погляд здавався трохи більш зібраним.

— Привіт, сонько, — тихо промовила Світлана, підходячи до кавоварки. — Як ти? Хоч трохи поспала?

Віра слабо посміхнулася.

— Привіт. Ні, майже не спала. Але дякую, що ти поруч.

Світлана приготувала собі каву і сіла навпроти Віри. Кілька хвилин вони мовчали, кожна поглинена своїми думками.

— Ти розмовляла з мамою вранці, я чула, — нарешті порушила тишу Світлана. — Як вона?

Віра зітхнула.

— Важко. Вона була шокована, не хотіла вірити. Хотіла приїхати, але я попросила її зачекати. Зараз я просто не готова нікого бачити.

— Ти правильно зробила. Тобі потрібен час, щоб все обміркувати. І що ти плануєш робити далі? Ти вже вирішила?

Віра зробила ковток кави, гіркота якої здавалася відображенням її внутрішнього стану.

— Я ще не знаю, Світланко. У голові стільки думок... Спочатку я хотіла все їм висловити, влаштувати скандал. Але потім зрозуміла, що це нічого не дасть. Вони ж брехали мені стільки часу, навряд чи раптом скажуть правду.

— Я ще не знаю. Спочатку хотіла все їм викрити. Але потім зрозуміла, що потрібні докази.

— Саме так. Емоції зараз завадять. Слухай, Вірочко, ти ж знаєш, я адвокат. У мене своя фірма. Якщо тобі знадобиться юридична підтримка чи порада...

Віра з вдячністю подивилася на подругу.

— Дякую, Світланко. Це дуже цінно для мене.

— Так. Я думаю про це. Потрібно дізнатися, як довго це триває... наскільки все серйозно. Але я не знаю, з чого почати.

— Ми разом подумаємо, — підбадьорливо сказала Світлана, кладучи свою руку на руку Віри. — Ти не одна. Я тобі допоможу. Що ти сьогодні робиш? Тобі ж на роботу, здається?

Віра здригнулася.

— Боже... робота... Я зовсім про неї забула. Я не знаю, чи зможу сьогодні... у такому стані...

— Нема за що, люба. Ми ж друзі. А тепер одягай щось зручне. В такому платті на роботу не підеш, — Світлана кивнула на смарагдову сукню, яка висіла на спинці стільця. — Тримай, у мене є кілька речей, які тобі підійдуть. Переодягайся.

Світлана дістала з шафи джинси, светр та куртку. Віра переодяглася.

— Після роботи я відвезу тебе до ресторану за машиною. А потім... потім ми сядемо і серйозно поговоримо. Як адвокат і як подруга. Ми разом знайдемо вихід з цієї ситуації.

Віра кивнула. Дійсно, потрібно було забрати машину. Крок за кроком, за підтримки Світлани, вона почала повертатися до реальності. Біль у серці нікуди не зник, але з'явилася слабка рішучість діяти.

Переодягнувшись, вони разом випили ще по чашці кави, обговорюючи подальші плани. Світлана запропонувала свою допомогу у зборі доказів та обіцяла бути поруч у будь-який момент.

— Дякую, Світланко. Ти справжній друг.

— Завжди, Вірочко. А тепер збирайся. Після роботи ми поїдемо за твоєю машиною пам’ятай про це, добре?. Ти ж не хочеш її там залишати на ніч.

Віра відчула прилив сил. Знання того, що поруч є не просто близька людина, а й професіонал, давало їй надію.

Після роботи Світлана відвезла Віру до ресторану "Comme Il Faut". Забираючи свою машину з парковки, Віра відчула гіркий присмак спогадів про вчорашній вечір. Місце, яке мало стати символом її тріумфу, тепер асоціювалося лише зі зрадою та обманом.

Сидячи за кермом, Віра відчула прилив рішучості. Вона не дозволить їм зруйнувати своє життя. Вона дізнається всю правду і знайде спосіб гідно вийти з цієї ситуації. Магнолія її душі, хоч і зів'яла, але не зламалася. І, можливо, з часом на її місці розквітне щось нове, сильніше та прекрасніше.

За кермом своєї машини Віра відчувала дивну відстороненість. Вулиці нічного Києва пропливали повз, розмиті вогні ліхтарів відбивалися у дзеркалах заднього виду. З радіо тихо лилася знайома мелодія, але сьогодні вона здавалася сумною та беззмістовною. Усі її думки були зосереджені на зраді, на словах Макара та Мар'яни, на гіркоті розчарування.

Приїхавши до свого затишного, колись такого улюбленого гніздечка, Віра відчула гнітючу тишу. Макара вдома не було. Куди він подівся? До Мар'яни? Ця думка боляче вразила її, але вона намагалася зберігати спокій.

Пройшовши до вітальні, Віра окинула поглядом знайому обстановку. Ось їхні спільні фотографії на полиці, ось улюблена картина, яку вони разом обирали. Кожна річ у цьому домі тепер здавалася їй брехливою і фальшивою, як і їхні стосунки.

Раптово в її голові виникла ідея. Камери спостереження. Вона читала про них, думала про встановлення для власної безпеки, але так і не наважилася. Зараз це здавалося єдиним способом дізнатися правду, побачити все своїми очима.

Не гаючи часу, Віра дістала телефон і знайшла в інтернеті контакти фірми, що займалася встановленням систем відеоспостереження. Вона домовилася про терміновий виїзд спеціаліста на ранок.