Глава 3.

Світанок зустрів Віру у квартирі Світлани важким, сірим світлом. Після безсонної ночі, сповненої гірких одкровень та тривожних роздумів, вона відчувала себе спустошеною. Голова гула від недосипу та пережитих емоцій. Вона дивилася у вікно на прокидаюче місто, але не бачила його краси. Все навколо здавалося тьмяним та безбарвним, як і її власне життя.

Світлана спала на сусідньому дивані, змучена нічними розмовами. Віра обережно підвелася, намагаючись не розбудити подругу. Вона пройшла на кухню, поставила чайник і дістала з холодильника йогурт. Їжа здавалася абсолютно несмачною, але вона розуміла, що потрібно хоч щось з'їсти.

Сидячи за кухонним столом, Віра знову і знову прокручувала в голові вчорашній вечір. Образ Макара та Мар'яни, які тримаються за руки під скатертиною, стояв перед її очима, мов нав'язливий кошмар. Слова їхньої розмови, сповнені цинізму та брехні, лунали у вухах.

"Як вони могли так зі мною вчинити? Макар... людина, яку я кохала, якій довіряла більше за всіх на світі... і Мар'яна... моя рідна сестра... невже їхня зрада нічого для них не значила? Невже їхні почуття були настільки сильними, що вони переступили через мене, через наші стосунки, через родинні зв'язки?"

Біль стискав її груди, заважаючи дихати. Гнів хвилями піднімався з глибини душі, змішуючись з гірким розчаруванням. Вона відчувала себе обдуреною, використаною, приниженою.

"Що мені робити далі? Як я можу дивитися їм в очі? Як я можу жити далі, знаючи цю жахливу правду? Чи варто влаштувати скандал, викрити їхню брехню перед усіма? Чи краще мовчки піти, розірвавши всі зв'язки? А може... може я повинна помститися? Зробити їм так само боляче, як вони зробили мені?"

Ці думки кружляли в її голові, не даючи спокою. Віра розуміла, що їй потрібно прийняти якесь рішення, але вона не знала, яке саме. Її серце було розбите, а розум затьмарений болем.

Раптом задзвонив телефон. На екрані світилося ім'я мами. Віра здригнулася. Вчора вона так і не розповіла батькам про те, що сталося. Як вона зможе приховати свій стан зараз?

З важким серцем Віра відповіла на дзвінок.

— Вірочко, привіт, сонечко! Як ти? Як вчора відсвяткувала? Все було добре? — у голосі мами звучала щира турбота.

Віра глибоко вдихнула, намагаючись, щоб її голос звучав якомога спокійніше.

— Привіт, мамо... Так, все було добре... — збрехала вона, відчуваючи гострий укол совісті.

— Макар був? Мар'яна прийшла? Твої друзі? Розкажи ж! Ми з татом так хвилювалися!

Віра на мить замовкла, збираючись з духом.

— Так, усі були... Ми добре посиділи... Поговорили... Посміялися...

— Я так рада! Ти заслужила це свято, моя розумнице. Ми з татом дуже тобою пишаємося. Ти навіть не уявляєш, як!

Слова мами, сповнені любові та гордості, боляче вдарили по серцю Віри. Як вона могла приховувати від неї таку жахливу правду? Як вона могла вдавати, що все добре, коли її світ руйнувався на шматки?

Сльози знову підступили до її очей, і голос Віри здригнувся.

— Мамо... мені... мені потрібно тобі дещо розповісти...

— Що сталося, Вірочко? Ти плачеш? Щось не так? — миттєво захвилювалася мама.

Віра зробила ще одну глибоку спробу взяти себе в руки.

— Мамо... це про Макара... і про Мар'яну...

Вона замовкла, не знаючи, як підібрати правильні слова, як повідомити найріднішій людині про цю нищівну зраду.

— Що з ними, Вірочко? Кажи ж! Мене це лякає!

Віра набрала в груди повітря і нарешті вимовила ті страшні слова, які так довго тримала в собі:

— Мамо... вони... вони коханці... Макар мені зраджує з Мар'яною...

На тому кінці дроту запала довга, гнітюча тиша. Віра чула лише важке дихання матері.

— Що ти сказала, Вірочко? Я не почула... Повтори, будь ласка...

Голос мами звучав розгублено та злякано. Віра знала, що ці слова зараз розіб'ють серце її найріднішої людини так само, як вони розбили її власне.

— Мамо... я сказала, що Макар... він мені зраджує... з Мар'яною, — повторила Віра, її голос тремтів, незважаючи на всі спроби взяти себе в руки.

На тому кінці дроту знову запала тиша, але цього разу вона була іншою – важкою, приголомшливою. Віра чула, як мама судорожно вдихнула повітря.

— Вірочко... цього не може бути... Ти, мабуть, помиляєшся... Це якесь непорозуміння...

У голосі мами звучало відчайдушне заперечення, ніби вона намагалася відштовхнути від себе жахливу правду.

— Ні, мамо... я не помиляюся... Я бачила їх... чула їхню розмову... Вони... вони коханці... вже давно...

Сльози знову хлинули з очей Віри. Говорити було неймовірно важко, але вона знала, що повинна донести до мами цю страшну звістку.

— О Боже мій... Вірочко... серденько моє... Як же так? Як вони могли? — розпачливий шепіт мами розбив Вірі серце ще сильніше.

— Я не знаю, мамо... Я сама не розумію... Вчора... вчора ввечері... на святкуванні... я все дізналася...